Дзвінок із минулого: повернення батька
Ігор зачинив дверцята холодильника, витираючи руки ганчіркою.
— От і готово. Тепер працюватиме, але треба перевірити, — сказав він господині. — У вас є порожня пластикова мисочка? Налийте води і покладіть у морозилку. Ввечері подзвоню — якщо замерзне, значить, усе гаразд.
Раптом телефон знову задзвонив. Новий клієнт, подумав Ігор і відповів:
— Ало, слухаю. Так, це ремонт побутової техніки. Що лагодити? Так, я Коваленко Ігор Васильович, якщо це важливо. Вибачте, що ви сказали? Батько? — Ігор ледь не випустив телефон із рук.
Голос представився — Коваленко Василь Павлович. Ігор усвідомив: це його батько, якого він не бачив і не чув понад двадцять років. Серце закалатало, а в голові промайнули уривчасті спогади.
— І що… вам треба? — Ігор завагався, не знаючи, як звертатися до цієї людини. — Побачитися й поговорити? Ну так, звісно, всього-то двадцять років минуло. Вибачте, я на виклику, потім передзвоню, — він скинув дзвінок і з сарказмом пробурчав: — Ось тобі й на…
З’явився через стільки років! Напевно, щось просить збирається. А що? Син виріс, батько постарів, вирішив допомоги попросити. Скільки йому зараз? За п’ятдесят, мабуть. Грошей, звичайно, хоче! Ігор хмикнув і повернувся до роботи.
— Ну що, домовилися? — звернувся він до господині. — Ввечері подзвоню, перевірите воду в мисці. Якщо замерзне — морозилка в порядку.
Господиня подякувала, і Ігор поїхав на наступний виклик. Літня жінка замовила ремонт пральної машини — текла. Бабуся виявилася балакучою, відразу запросила його на чай із печивом. Поломка виявилася дріб’язковою: гумина у дверцят просіла. Ігор поправив її, і теча зупинилася. Інший майстер зажадав таку ціну, що бабуся відмовилася. Ігор узяв мінімум — наживатися на пенсіонерів сумління не дозволяло. Бабуся була в захваті, весь час повторювала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Ігор зніяковіло посміхався, пив чай і обіцяв заїхати, якщо щось зламається.
Але думки його були зайняті дзвінком батька. У пам’яті виринали розмиті образи. Коли батьки розлучилися, Ігорю було років п’ять. Батько тоді пив, втратив роботу. Мати плакала, але вірила його обіцянкам. Одного разу, коли вона була на зміні, батько забрав Ігоря з садочка. По дорозі вони сіли у парку на лавку, і батько дістав із кишені пляшку пива, почав скаржитися маленькому синові: мовляв, мати його не поважає, а він старається, та життя таке. Потім він напився, розвалився на лавці й заснув. Ігорю стало соромно. Він намагався розбудити батька, але той лише відмахувався. Перехожі озиралися, а Ігор, вирішивши, що батькові до нього немає діла, пішов додому сам. Дорога була довгою, дому все не було видно, і хлопчик блукав, поки його не знайшла сусідка.
Мати тоді не кричала. Лише тихо сказала батькові:
— Іди геть. Ти сина одного відпустив. Який же ти батько?
Батько поїхав у інше місто. Іноді надсилав гроші, іграшки. Мата лише посміхалася:
— Нам і без такого батька добре, правда, Ігорку?
Коли Ігорю виповнилося десять, мати познайомила його із дядьком Олексієм.
— Сину, дядько Олексій хоче стати моїм чоловіком. Він буде піклуватися про нас. Поїдемо за новим велосипедом?
Вітчим виявився непоганою людиною. Він любив матір, але батьком Ігорю не став. Частина її любові тепер належала Олексію, а Ігор почувався зайвим.
Ввечері Ігор неохоче дістав телефон, знайшов номер батька й натиснув виклик. Той відповів одразу:
— Ігорю, давай зустрінемося, треба поговорити. На нашому старому бульварі, біля фонтану, завтра о сьомій вечора. Зможеш?
— Гаразд, зможу, — буркнув Ігор.
Мати колись казала, що Олексій хоче його усиновити, дати своє прізвище. Вони ж родина. Але Ігор відмовився. Йому було важливо залишитися Коваленком Ігорем Васильовичем, зберегти цей невидимий зв’язок із батьком. Мати хотіла стерти минуле, забути колишнього чоловіка, але Ігор усе чекав. Чого — сам не знав. А потім зрозумів, що чекати нема на що.
Наступного вечора він йшов до бульвару, заздалегідь вирішивши: якщо батько попросить грошей, допоможе, але на цьому все. Батько надсилав подарунки, гроші — борг поверне, і квітка. У матері є Олексій, її це не хвилювало.
— Соромно йому, от і посилає, — казала вона, приймаючи посилки.
Біля фонтану Ігор побачив літнього чоловіка. Той підвівся з лавки і пішов назустріч. «Тільки без солодкуватих фраз на кшталт “сину, нарешті ми зустрілися”», — подумав Ігор. І сподівався, що батько не п’є.
— Добрий вечір, Ігорю, — чоловік простягнув руку.
— Добрий, — Ігор потиснув її, відзначивши, що рука міцна.
— В— Вірю, що ми знайдемо спільну мову, сину.
