Дзвінок з минулого: повернення батька
Ігор зачинив дверцята холодильника, витираючи руки ганчіркою.
— Ось і готово — має морозити. Треба тільки перевірити, — промовив він до господині. — Знайдіть мені порожню пластикову миску, налийте води й покладіть у морозилку. Ввечері подзвоню — якщо вода замерзне, значить, усе гаразд.
Раптом знову задзвонив телефон. «Новий клієнт», — подумав Ігор і підніс трубку.
— Алло, слухаю. Так, ремонт побутової техніки. Що лагодити?.. Так, я Соколов Ігор Вікторович, якщо вам це важливо. Вибачте, що ви сказали? Батько? — Ігор ледь не впустив телефон.
Голос у трубці представився — Соколов Віктор Павлович. До Ігоря дійшло: це його батько, якого він не бачив і не чув більше двадцяти років. Серце закалатало, а в голові метушнею прокотилися уривчасті спогади.
— І… що ви хочете? — Ігор запнувся, не знаючи, як звертатися до цієї людини. — Побачитися й поговорити? Ну так, звісно, лише двадцять років минуло. Вибачте, я на виклику, потім передзвоню, — він скинув дзвінок і тихо, з сарказмом пробурмотів: — Оце так сюрприз…
З’явився через стільки років! Напевно, щось просити зібра́вся. А що? Син виріс, батько постарів — от і допомоги схотів. Скільки йому зараз? П’ятдесят з гаком, мабуть. Грошей, звичайно, треба! Ігор хмикнув і повернувся до роботи.
— Ну що, домовилися? — звернувся він до господині. — Ввечері зателефоную, перевірте воду. Якщо замерзне — морозилка в нормі.
Господиня подякувала, і Ігор поїхав на наступний виклик. Літня жінка замовила ремонт пральної машини — підтікала. Бабуся виявилася балакучою, одразу пригостила його чаєм із печивом. Поломка була дріб’язковою: резиновий ущільнювач дверцят зіскочив. Ігор поправив його, і протікання припинилося. Інший майстер забажав таку ціну, що бабуся відмовилась. А Ігор узяв мінімум — наживатися на пенсіонерках не дозволяла совість. Бабуся була в захваті, весь час повторювала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Ігор сконфужено посміхався, пив чай і обіцяв завітати, якщо щось зламається.
Але думки його крутились навколо батькового дзвінка. У пам’яті спливав неясний образ. Коли батьки розлучилися, Ігорю було років п’ять. Батько тоді пив, втратив роботу. Мати плакала, але вірила його обіцянкам. Одного разу, коли вона була на зміні, батько забирав Ігоря з садочка. Дорогою він сів у парку на лавку, дістав із кишені пляшку пива й почав скаржитися маленькому синові: мовляв, мати його не поважає, а він старається, але життя таке. Потім він напився, розлігся на лавці й заснув. Ігорю стало соромно. Він намагався розбудити батька, але той відмахнувся. Перехожі озиралися, а Ігор, вирішивши, що батькові байдуже, пішов додому сам. Дорога здавалася нескінченною, дім ніяк не з’являвся, і хлопчина заблукав, поки його не знайшла сусідка.
Тоді мати не кричала. Лише тихо сказала батькові:
— Іди геть. Ти сина одного відпустив. Який же ти батько?
Батько поїхав до іншого міста. Інси раз надсилав на посилку гроші, іграшки. Мама тільки посміхалася:
— Нам і без такого батька добре, правда, Ігорку?
Коли Ігорю виповнилося десять, мати познайомила його з дядьком Олегом.
— Сину, дядько Олег хоче стати моїм чоловіком. Він буде піклуватися про нас. Поїдемо за новим велосипедом?
Вітчим виявився непоганою людиною. Він любив матір, але батьком Ігореві не став. Частина її любові тепер належала Олегу, а Ігор почувався зайвим.
Ввечері Ігор неохоче дістав телефон, знайшов батьків номер і набрав його. Тоді зняв трубку миттєво:
— Ігорю, давай зустрінемось, треба поговорити. На нашому старому бульварі, біля фонтану, завтра о сьомій вечора. Зможеш?
— Гаразд, зможу, — буркнув Ігор.
Мати колись казала, що Олег хоче його усиновити, дати своє прізвище. Адже вони ж сім’я. Але Ігор відмовився. Йому було важливо залишитися Соколовим Ігорем Вікторовичем, зберегти цей невидимий зв’язок із батьком. Мати хотіла стерти минуле, забути колишнього чоловіка, а Ігор усе чекав. Чого — сам не знав. А потім зрозумів, що чекати нема чого.
Наступного вечора він йшов на бульвар, заздалегідь вирішивши: якщо батько попросить грошей — допоможе, і на цьому все. Батько ж надсилав подарунки, гроші — борг поверне, і точка. У матері є Олег, їй це було не цікаво.
— Соромно йому, от і шле, — казала вона, приймаючи посилки.
Біля фонтану Ігор побачив літнього чоловіка. Той підвівся з лавки й пішов назустріч. «Тільки без солодкуватих фраз на кшталт “сину, нарешті ми зустрілися”», — подумав Ігор. І вже точно сподівався, що батько не п’є.
— Добрий вечір, Ігорю, — чоловік простягнув руку.
— ДобІгор стиснув його долоню і зненацька відчув, що ці двадцять років ненависті раптом здались такими дрібними.
