Він бредів вуличками мертвого міста, повільно, ніби кожен крок дався йому з трудом. Чоловік був уже не молодий, але й до старості ще не дійшов. Його погляд — живий, спостережливий, але втомлений — ковзав по спустілих будівлях, немов намагаючись знайти там сліди минулого життя.
Вітер, як божевільний, носився вулицями, застрягав у рештках зламаних ліхтарів, піднімав сміття з землі й кружляв його в брудних вихорах. Ліхтарі тріщали, хиталися, але стояли — уперто, як і сам цей чоловік.
Він зупинився біля афішної тумби, як робив це майже щодня. Вицвілі плакати з давно скасованими виставами були йому знайомі до болю. Він і сам не знав, навіщо дивився на них — чи в надії побачити щось нове, чи просто через звичку.
— Ех, — видихнув він у порожнечу.
Розмовляв він тепер тільки із собою. Живий голос хоч трішки розганяв тишу. Раптом грюкнуло — бляшанка з гуркотом вдарилася об старий смітник. Зсередини донісся якийсь дивний, живий шелест. Чоловік насторожився й підійшов. У цю мить поруч обвалився стовп — саме туди, де він стояв секунду тому. Верхівка ліхтаря зірвала шар афіш, і під ними несподівано виявилася реклама мюзиклу «Кішки».
Збентежений, він переводив погляд із зваленого стовпа на зображення кішок, поки знову не почув звук зі смітника. Він відкинув уламки, пластик, шматки тканини й… завмер. З-під купи сміття на нього дивилися бурштинові очі. Вони належали схудлому, закровавленому, понівеченому коту.
Не роздумуючи, він зняв куртку, розклав її на землі й, не зважаючи на бруд, витягнув бідолашну істоту. Загорнув, притиснув до грудей і поспішив додому, забувши про те, що зазвичай гуляє до заходу.
Позаду, у повітрі, лунав голос дрона:
— Увага! До прибуття останнього евакуаційного рейсу залишилося тридцять днів…
Але сьогодні він не слухав. Уся увага була прикута до кота. Він доглядав за ним дні й ночі — годував, мив, перев’язував. З кожним днем кіт ставав пухнастішим, яскравішим, живішим. Рудий, з бурштиновими очима, він нагадував маленьке сонце. Одного разу чоловік промовив уголос:
— Не подобається тобі, значить, самотність?
Кіт відповів тихим муркотом, наче погоджуючись.
— А я звик, — знизав плечима чоловік.
Одного вечора він задумливо гладив кота:
— А як тебе звати?
Кіт ліниво подивився на нього.
— Фенікс. Так, точно — ти справжній Фенікс.
Так у нього з’явилося ім’я.
Коли Фенікс остаточно одужав, вони знову вийшли на прогулянку. Місто було тим самим — мертвим, тихим, але тепер уже не таким пустим. Разом вони відчували його інакше. І саме тоді, коли вони йшли пильною алеєю, дрон нагадав:
— До відправлення останнього евакуаційного корабля — три дні.
П’ять років тому почалася евакуація Землі. Планета вмирала — клімат, катастрофи, голод. Люди об’єдналися й переселилися на планету Кеплер-22Б. Залишилися лише ті, хто не зміг або не захотів відлітати. Він — серед них. Не стало дружини, не було дітей. Лише спогади. Але тепер з’явився Фенікс. І разом із ним прийшла сумнів.
Напередодні відльоту він не спав. Кіт теж. Він муркотів усю ніч, наче намагаючись заглушити думки чоловіка. Вранці, наважившись, він почав збір речей. Трохи одягу, кіт у сумці — і вони вирушили до аеродрому.
Там була різна публіка: хто провожав, хто відлітав. Маленькі діти, яких уряд вивозив примусово. Ті, хто ще сподівався.
На борту корабля, який з ревом приземлився, великими літерами світилася назва: «ФЕНІКС». Чоловік посміхнувся: знак.
Коли підійшла його черга до перевірки, офіцер зупинив його:
— Відкрийте сумку, будь ласка.
— Це Фенікс. Він кіт, — сказав чоловік.
Офіцер нахмурився:
— Домашні тварини заборонені. Генетичний резерв уже евакуйовано.
— Але в нього… нікого нема. У нас нікого нема.
— Вибачте, — була сувора відповідь. — Або кіт залишається, або ви.
Чоловік мовчав. Фенікс у сумці стискався, кидався очима, відчуваючи небезпеку. І раптом — рішення:
— Що ж, Феніксе, значить, не судилося. Ходімо додому. Дякую, офіцере.
Вони дивилися, як корабель віддаляється в небо. Чоловік, спустошений, годував кота. Сутінки огорнули землю. Він підвівся, перекинув сумку з котом через плече. Останній погляд у бік космосу.
І раптом — іскра, яка відділилася від супутників, швидко знижувалася. За кілька хвилин — легке приземлення. Із катера вийшов… той самий офіцер.
— Ви! Чудово, що не пішли! Швидше до катера! «Фенікс» чекає!
— Але… як же інструкції? — видихнув чоловік уражений.
— Капітан сказав: Фенікс має бути на бортуВони встигнули на борт, і коли катер з ревом відривався від землі, Фенікс муркотів йому в вухо, наче шепотів: “Ми ще побачимо сонце”.
