Ольга повернула додому знесилена. Усе всередині підказувало: чоловік знову не ночував вдома. І, як свідчили розкидані речі та немиті тарілки, поспішав кудись, залишивши по собі лише сліди байдужості. Вона машинально почала прибирати, але, підійшовши до ліжка, раптом завмерла. На наволочці — чуже, руде, довге волосся. Тремтячими руками вона пройшла на кухню — дві фужерки, губна помада. Ольга дивилася на все це, ніби крізь каламутну воду. Але цього разу не заплакала. Вона чітко зрозуміла: час діяти.
Колись у Ольги було просте дівоче мрія — знайти свого принца. Родом із маленького села, вона завжди мріяла про велике місто, гарне життя, щастя. Вчилася, підробляла по вечорах у кафе, допомагаючи тітці Марії, якій після розлучення було не до змін. Грошей не вистачало. Мати надсилала трохи, але у вітчимів чужа дитина завжди на задньому плані. Усе, чого досягла, Ольга зробила сама. І вірила: кохання колись витягне її із сірого життя.
І кохання прийшло. У кафе, де вона працювала, часто заходив Борис — старший, впевнений, з грошима. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише машина, а й ціла черга парубок. Він помітив її. І Ольга швидко витіснила всіх — навіть ту «наречену», що насправді виявилася лише хрещеницею його батька. Борис обрав саме її.
Весілля було як у кіно — розкішне, дороге, сліпуче. Батьки Бориса прийняли її з натягнутою посмішкою, але змирилися: син пізній, улюблений, його слово — закон. Свекруха керувала усім: від сукні до кольору волосся невістки. Ольга слухняно кивала. Вона вірила: її прийняли. У родині був лад, затишок, турбота. Цілий рік — як у казці.
Але час ішов. Вагітність не наставала. І одного дня свекруха просто поставила її перед фактом:
— Я тебе записала до лікаря. Час з’ясувати, у чому справа.
Ольга почувалася чудово. Але сперечатися не наважилася. А потім пролунав вирок: дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати. Як жити тепер? Але незабаром зрозуміла — говорити не доведеться. Все вже сказано. Особисто. Свекрухою.
— Нічого, впораємось. Головне — разом, — промовила вона.
Борис підтримав: «Я тебе не кину». Ольга повірила. Але потім почалися лікарі, клініки, процедури. А чоловік все частіше затримувався. Потім переїхав у сусідню кімнату. А потім взагалі частіше ночував у батьків.
Життя йшло, але не разом. У подруги Насті народився син. Ольга стала хрещеною. Дмитрик став її світлом. Але Настя з чоловіком загинули в аварії. Дмитрик залишився сиротою. Поки Ольга збиралася навідати хлопчика, його вже забрав Андрій — брат Насті, той самий хлопець, що колись носив Ользі цукерки та зошити.
— Ми вже старенькі, — сказали батьки Насті. — А він молодий, і весілля на черзі. Нехай сам ростить.
Ольга не могла прийняти: дитину буде виховувати чужа жінка. Мачуха. В голові засіла думка: забрати Дмитрика собі. Умовити Андрія. Може, поступиться.
Але Андрій не поступився:
— Це мій племінник. Я поклявся сестрі — не покину його ніколи!
І раптом, ніби в жару, додав:
— Хочеш — виходь за мене. Разом будемо його ростити. Я тебе завжди любив, а ти носом крутила.
— Ти з глузду з’їхав?! — вигукнула Ольга. Потім пошкодувала. Але було пізно.
Додому вона повернулася зламана. І ось — чуже волосся на подушці. Помада. Фужерки. Правда різанула наживо. А чи був він взагалі у батьків? А ці «відрядження»?
Усе, що їх пов’язувало, — відчуття обов’язку, звичка, страх бути кинутою. Вона швидко зібрала речі, документи і залишила записку:
«Так буде краще всім…»
У Бориса будуть діти. У його батьків — онуки. У Андрія — родина. У Дмитрика — мати. А в неї?
Кохання? Хто знає, що це таке. Може, воно вже поруч.
Андрій відчинив двері сонний, збентежений:
— Ти знову?.. Чого тобі?
Ольга заплющила очі і тихо прошепотіла:
— А я… назавжди приїхала…
Часом байдужість одного — це шанс на щастя для іншого.
