Хтось казав, що правда боляча, але сьогодні вона вдарила мене прямо в серце.
Повернувшись додому, Олена відчула: щось не так. Чоловік знову не ночував. Розкидані речі, немиті тарілки — все кричало про його байдужість. Вона механічно почала прибирати, але раптом завмерла біля ліжка. На подушці — чужий, рудий волос. Руки затремтіли. На кухні — два келихи, сліди помади. Вона дивилася на все, ніби крізь густу імлу. Але цього разу не заплакала. Прийшов час діяти.
Колись у неї була мрія — знайти щастя. З маленького села вона вирвалася до Києва, влаштувалася офіціанткою, допомагала тітці Марії, яка після розлучення ледве зводила кінці з кінцями. Гроші були в обріз. Мати підсилала, але у вітчима вона завжди була «не своєю». Все, що мала, досягла сама. І вірила: кохання врятує її від самотності.
Воно прийшло. До ресторану, де працювала Олена, часто заходив Віктор — доросліший, впевнений у собі, з грошима. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що за ним тягнеться цілий хвост залицяльниць. Але він обрав її.
Весілля було, як у казці — розкішне, з блиском, зірок із неба не хапали, але в родині Віктора її прийняли через зуби. «Син у нас пізній, улюблений, його слово — закон», — казала свекруха. Вона керувала всім: від сукні до кольору волосся. Олена слухалася. Вірила, що тепер має родину.
Рік був щасливим. Але дітей не було. І одного дня свекруха оголосила:
— Записала тебе до лікаря. Треба з’ясувати, у чому справа.
Олена не заперечувала. Діагноз пролунав, як вирок:
— Дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати чоловікові. Але виявилося — не треба. Свекруха вже все пояснила.
— Нічого, справимося, — сказала вона.
Віктор підтримав: «Я тебе не кину». Але згодом почалися клініки, лікарі. Він ставав далі. Потім переїхав у іншу кімнату. Потім взагалі ночував у батьків.
Життя йшло, але не разом. У подруги Наталки народився син. Олена стала хрещеною. Василько став її світлом. Але Наталка з чоловіком загинули. Василько залишився сиротою. Поки Олена збиралася до нього, його забрав Олег — брат Наталки, той самий хлопець, що колись носив їй цукерки та зошити.
— Ми вже старі, — сказали Наталчині батьки. — А він молодий, скоро весілля. Нехай сам виховує.
Олена не могла змиритися: дитину виховуватиме чужа жінка. Мачуха. Вона хотіла забрати Василька. Але Олег був рішучий:
— Він мій племінник. Я поклявся сестрі — не покину його!
А потім раптом додав:
— Хочеш — виходь за мене. Разом виховуватимемо. Я тебе завжди любив, а ти мене відганяла.
Олена вибухнула:
— Ти з глузду з’їхав?!
Потім шкодувала. Але було пізно.
А зараз — чужий волос, помада, келихи. Всі обмани стали зрозумілі. Він точно був у батьків? А ці «відрядження»?
Все, що їх тримало, — звичка, страх самотності. Вона швидко зібрала речі і залишила записку:
«Так буде краще…»
У Віктора будуть діти. У його матері — онуки. У Олега — сім’я. У Василька — мама. А в неї?
Кохання? Хто знає, що це таке. Можливо, воно вже поруч.
Олег відчинив двері, сонний:
— Ти знову?.. Чого тобі?
Олена заплющила очі і прошепотіла:
— А я… назавжди приїхала.
