— А хто мій батько?
— Оленко, підем у неділю в кіно?
— Не знаю. Мама не відпускає мене ввечері. Хіба що вдень.
— То підем удень. Візьму квитки? — спитав Андрій, дивлячись на неї сподівальним поглядом.
Олена підвела голову й глянула на вікна третього поверху. Їй здалося, чи справді там мелькнуло мамине обличчя? Настрій одразу зіпсувався. Вона забрала у Андрія свою сумку й відступила на крок.
— Гаразд, піду. До завтра. — Швидко пішла до під’їзду.
«Завжди стежить за мною, наче я злочинниця. Усі дівчата вже гуляють з хлопцями, а мені тільки удень можна. У всіх нормальні батьки, а в мене…» — злісно думала вона, піднімаючись сходами.
Увійшла в квартиру, роздяглася, намагаючись не робити галасу. Вимкнула світло в передпокої й проминула повз мамину кімнату.
— Їсти будеш? — голос матері наздогнав її, коли вона вже торкалася до ручки дверей.
Олена заплющила очі й повернулася.
— А якщо ні? — відрізала вона.
— Чому ти мені грубиш?
— А чого ти за мною весь час стежиш? — відповіла питанням на питання.
— Я не стежу. Просто подивилася у вікно, — спокійно сказала мати.
— Так. Я не помічала, щоб ти дивилася у вікно, коли я вдома, — їдко відповіла дівчина. — Мені вчити треба. — Увійшла в кімнату, грюкнувши дверима. Увімкнула світло й почала рахувати: «Раз, два, три…»
Зазвичай на п’ять мама вривалася до неї з лайкою — що вона не заслуговує такої зневаги, що донька стала неслухняною й грубою. Ще один такий випадок, ще одне захлопнення дверей…
Але Олена дійшла до десяти, а мати так і не зайшла. Їй це здалося дивним. Вона переодяглася, дістала зі сумки книжки й сіла за стіл.
Голодна була, але ж мама не дасть поїсти спокійно? Прийде на кухню, сяде навпроти й почне розпитувати. Як тут не відповісти різко? Олена почула, як за дверима завмерли кроки. Вона нахилилася над книгою, вдаючи, що читає.
«Зараз почнеться.»
Мама зайшла в кімнату.
— Я не заважаю?
Це було зовсім несподівано. Мати ніколи не вибачалася, просто входила.
— Мені треба щось тобі сказати, — почала вона, сідаючи на ліжко.
Олена лише вдавала, що читає. Вона не бачила жодного рядка, лише напружено чекала.
— Мені подзвонила жінка… У неї жив твій батько… Вона сказала, що він помер… Похорон завтра, — говорила мати рівним голосом, роблячи паузи.
— Як помер? — Олена підняла очі від книжки, налякано дивлячись на матір.
— Інфаркт. Якщо підеш зі мною на похорон, вдягни щось темне.
— І ти так спокійно про це кажеш? — дівчина схопилася з місця, скрипнувши стільцем. — Ти себе чуєш? «Надягни темне»! — передражнила вона.
— З тобою неможливо розмовляти, — зітхнула мати, піднімаючись. — Він, між іншим, нас кинув. Забула?
— Бо ти його не любила! — Олені перехопило дух від сліз.
— Не кричи. Не говорОлена глянула в заплакані вічі матері і раптом зрозуміла — нарешті зрозуміла — що кохати можна по-різному, але завжди боляче.
