Щоденниковий запис
Сьогодні згадала, як важко було після смерті мами. Вона завжди чекала мого дзвінка, а в неділю я їхала до неї на трамваї через чотири зупинки. Батько пішов із сімї, коли мені було вісім, і ми з мамою жили удвох у її двокімнатній хрущовці. Потім вона померла просто лягла відпочити після обіду й не прокинулася. Сусідка дзвонила мені на роботу, голос у неї тремтів.
Два роки я звикала до тиші в її квартирі, а потім стався жах чоловік і син загинули в аварії під Борисполем. Світ згас. Я більше не вміла сміятися, лише стояла в церкві перед образами, шепочучи: «Господи, як жити далі?»
Одного разу прокинулася серед ночі з думкою: треба зробити притулок для бездомних тварин. Це стало моїм порятунком. Я продала мамину квартиру, збивала пороги в міськраді, шукала спонсорів. За півроку на околиці Києва зявився невеликий притулок. Там працювала дівчина Оксана весела, з русявими косами, яка розуміла кожного кота й собаку.
А потім прийшла вона Марія Іванівна. Старенька з паличкою, у вицвілій хустці. Приходила щодня, стояла біля вольєрів і шепотіла до одного песика Чорнишка. Він після аварії боявся навіть вийти з будки. Але коли Марія Іванівна вперше зайшла до нього, він підійшов і лизнув їй руку. Усі ахнули.
Коли я запропонувала забрати пса, вона розплакалася: «Донька хоче віддати мене в будинок пристарілих, а квартиру продати». Я знайшла її доньку десь у підвалі з напідпитку компанією. Та лише реготала: «Хіба я маю годувати стару?»
Тієї ночі я не спала. А зранку сказала Марії Іванівні: «Переїжджайте до мене. Будете мамою, а Чорниш нашим охоронцем». Вона заперечувала: «Я чужа!» Але через тиждень ми вже пили ранкову каву в моїй кухні. Тепер вона кличе мене «Настунько», а я її «мамо». Чорниш спить біля її ліжка. Іноді дивлюся на них і думаю: життя дарує насолоду після бурі. Наче калина після дощу і гірка, і солодка.
