Ти піди, а я під’їду
— Ти де?
— На дачі. Мама попросила відвезти.
На дачі. В той день, коли твій син уперше йде до школи…
Іванка стояла біля кухонної раковини, стискаючи в руці ганчірку. Пальці тремтіли. Не від холодної води, а від лютості. На плиті кипіла вже пригоріла каша, у спальні гудів телевізор, а в голові мерехтіли питання: «Дача? Зараз? Чому?»
…Чоловік пішов рано. По-англійськи. Просто хлипнули двері, і дім знову занурився у тишу. Вона подумала: може, у машину вийшов чи по справах. Син уже прокинувся, протер очі, у піжамі поплентався до ванни.
Все було гаразд. Крім одного: тато не повернувся.
— Василю, ти зовсім з глузду з’їхав?! — спитала вона, коли нарешті набрала його.
— Ну, мама терміново попросила, — виправдовувався чоловік. — Ти йди, а я під’їду.
— Так. Терміново. Саме сьогодні. О восьмій ранку. Першого вересня, — голос Іванки став холоднішим за той айсберг, в який врізався «Титанік».
— Слухай, я все розумію… Але вона попросила. Ми швидко.
Іванка мовчала. Бо якби вона проронила хоч слово, гребля її самоконтролю тріснула б. А істерика зранку — не те, що повинен побачити першокласник. Замість слів вона просто перервала дзвінок.
Хай буде на їх сумлінні.
— Мам, а тато де? — син стояв у новій білій сорочці і сам застібав ґудзики.
Морочився, хвилювався, але не скаржився.
— Бабуся терміново попросила на дачу. Тато повіз її, — сказала Іванка без прикрас і сарказму.
— А він потім приїде? — із надією спитав хлопчик.
— Не знаю, зайченя. Думаю, ні.
— А він знав, що у мене сьогодні свято?
Вони обговорювали це весь тиждень. Але син, мабуть, не міг зрозуміти такого вчинку з боку батька.
— Знав, — тихо відповіла Іванка.
Хлопчик опустив очі, мовчав. Сів за стіл і втопив ніс у телефон. У вазі стояв букет, який він понесе до школи. Біля дверей — новий ранець із машинками. Усе готове до свята.
Крім родини.
На лінійці син намагався триматися. Не сміявся, не плакав, лише міцніше стискав мамину руку, поки навколо метушилися діти, бабусі, тата з камерами. У всіх навколо було свято життя.
Іванка теж фотографувала, намагалася підбадьорювати. У неї в горлі стояв ком, але вона посміхалася за двох. Може, навіть за трьох. Але цього було замало.
Коли старшокласник ніс на плечах дівчинку з бантами та дзвіночком, прийшов перший лист від свекрухи: «Зроби більше фото. І мені надішли. Хочу подивитися». Другий — за п’ятнадцять хвилин: «Скажи, щоб Данило мені помахав. Я з вами думкою!»
«Думкою з нами?» — Іванка стиснула зуби. «Думкою» — це дуже зручно. Зовсім не треба напружуватися.
Вона не відповіла. Не тому, що боялася скандалу. Просто… їй було нічого сказати цій людині.
Після лінійки вони пішли в кафе, замовили морозиво та молочні коктейлі, потім прогулялися сквером. План був інший: тато мав відвезти їх у парк атракціонів. Але тато був на дачі. З картоплею, а не з сином. Маршрут довелося змінити.
— Мам, можна, я не відповім, якщо бабуся подзвонить? — спитав син, коли в рюкзаку завибрирував телефон.
— Звичайно, — кивнула Іванка. — Я теж не відповіла б.
Вона нічого не поясняла. У цьому не було потреби. Син просто обійняв її у відповідь, притулився так щільно, ніби хотів передати через обійми всю біль і образи.
Усередині щось закам’яніло. Тому коли чоловік подзвонив, вона не підняла трубку. Син — теж.
Подружжя обмежилося коротким листуванням.
— Ти як мала дитина. Підніми телефон. Мама ображається, — написав Іванці чоловік.
— Твій син — теж, — відповіла вона.
— Данило образився?
— Так. Образився. Бо для нього сьогодні був важливий день. А ви вибрали картоплю. Копай далі.
Василь з’явився ближче до дев’ятої. Увійшов тихо, навшпиньки, ніби боявся когось розбудити або, що ймовірніше, загострити і без того напружену атмосферу. Син уже спав. Іванка сиділа у вітальні з книгою, але не читала. Не могла зосередитися на буквах. Просто тримала книгу як щит від чужих байдужностей і власних тривожних думок.
— Може, завтра підемо кудись? Утрьох, — запропонував чоловік, сівши поруч. — В кіно чи в кафе. А то в нас усі розбіглися.
Іванка підняла брови й перевела погляд на чоловіка. Вона не зраділа його пропозиції, не поспішила підтакувати. Лише втомлено зітхнула.
— Думаєш, у стосунках усе як на роботі? Можна перенести строки? Ти був потрібен сину сьогодні.
— Я ж не спеціально, — Василь потер перенісся, намагаючись заспокоїтися. — Мама несподівано попросила, я не міг відмовити. Думав, швидко.
— Угу. Тільки від твого «думав» Данилові не легше. Він тебе чекав. До останВасиль мовчав, дивлячись у вікно, де за вітряним склом кружляли перші жовті листи, наче сама доля нагадувала йому, що деякі речі втрачаються назавжди.





