Під час вечері батько раз-по-раз кидав на сина незадоволені погляди. Андрій здогадався — мати розповіла йому, що після школи він хоче вступати до київського інституту.
Батько різко відсунув порожню тарілку і вп’ялився в сина. «Зараз щось буде», — подумав Андрій. Йому хотілося провалитися крізь підлогу або стати невидимкою. Під сердитим поглядом батька локшина застрягала в горлі — ні проковтнути, ні виплюнути.
Врятувала мати. Вона відвернула увагу батька, поставила перед ним чашку з чаєм, підсунула вазочку з цукерками та печивом.
— Дякую, мамо, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Андрій, піднімаючись із-за столу.
— А сідай! — гаркнув на нього батько.
Андрій знав, що з батьком краще не сперечатися, тому послухався.
— Мені уроки треба вчити… — почав він.
— Встигнеш. Мати каже, ти до Києва збираєшся. А що, тут тобі погано? Ми тебе виростили, думали, на старість помічник буде, а ти втекти вирішив?
— Я не втікаю… — буркнув Андрій.
— Ой поговори. Там що, медом намазано, у цьому Києві?
— Там більше можливостей. Я архітектором хочу стати, тут такого факультету немає, — Андрій теж підвищив голос.
— Сашко, хай їде, вчителі його хвалять, — тихо сказала мати, кладучи руку на плече чоловікові.
— А де ми грошей візьмемо на твоє навчання? Там усе за гроші, а тут безкоштовно. Відчуваєш різницю? — розпалювався батько.
— Я на бюджет вступлю, — уперто сказав Андрій. — Я все одно поїду.
— Сашко, заспокойся, він ще не завтра їде, попереду ж іспити. Іди, синку, уроки вчи, — мати показала очима на двері. Андрію не треба було повторювати двічі — він миттєво вийшов із кухні.
— Годі йому потурати! Виростили на свою голову. На старість склянку води подати буде нікому…
Андрій завмер біля дверей у кімнату, слухаючи, тримаючись за ручку.
— Заспокойся. Рано про старість заговорив. Київ близько, всього три години на електричці, буде приїжджати…
Батько щось невиразно буркнув.
— Пий чай, а то зостанеться. Підсолодити? — спитала мати.
— Та годі вже, наче з малим… Сам… — сердито відповів батько.
Здавалося, гроза минула. Андрій замкнувся в кімнаті. Серце співало у грудях. Кінець березня — попереду ще два місяці навчання, іспити, але це неважливо. Головне — він поїде до Києва, на нього чекає цікаве життя, сотні можливостей. Він обов’язково досягне всього…
Після випускного вони з матір’ю поїхали до столиці подавати документи. Двоюрідна сестра матері, негарна, самотня жінка, зустріла їх неласкаво. Покривилася на приїжджих — мовляв, усі лізуть до Києва, а він не гумовий…
— Що ж, живи. Мені веселіше буде. Тільки в мене тиск, погано сплю. Не запізнюйся, гостей не приводи. Сніданок приготую, вечерею поділюсь, а вдень годуйся, де знаєш, — пояснювала правила тітка.
Мати лише кивала.
— А скільки візьмеш за живе? — обережно спитала вона, сподіваючись, що тітка відмовить або образиться. Але не тут-то було.
— Сама розумієш, це ж Київ, а не ваше… — тітка знизнула тонкі губи. — Тут життя дороге. Тож не осудь… — і назвала суму, для їхнього містечка астрономічну.
Мати ахнула, переглянулася з сином.
— Мамо, я краще в гуртожиток…
— Що ти, сину. Яка там навчанАндрій витягнув з кишені свій старий гаманець, де лежала єдина фотографія Діани, і подумав, що життя — то тільки мить, яку варто прожити з тими, хто любить тебе справді.
