— Дитино моя, біднесенька… — схлипувала Оксана, пригортаючи до грудей свою новонароджену донечку. — Я вже знаю, яку жіночу долю тобі приготував світ…
Дівчинка жадібно тягнулася до материного молока, інколи кривлячись — сльози капали їй на щічки, але голод був сильнішим. Оксана навіть не помічала цього — її душу розривали спогади, тривоги та проклятий родинний відбиток самотності.
У палату увійшла медсестра в білому халаті й суворо глянула на молоду матір.
— Знову сльозами заливаєтеся? Ще й дитину захлините. Що трапилося? Дівчинка здорова, у вас молока повно, а ви сидите, ніби на поминки. Годі плакати — радійте.
Оксана здригнулася, наче тільки зараз прокинулася. Посміхнулася неясно кому — малюці чи медсестрі — і тихо промовила:
— Я рада, справді… Просто боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашому роді. Усі ми народжували без чоловіків, усі — самі. Я сподівалася, що якщо хлопчик народиться, то хоча б на ньому цей порочний коло перерветься… А знову дівчинка…
— Бачиш сама, гарна ти мати, — м’якше сказала медсестра. — Тільки не навішуй своїй крихітці родинне прокляття. Як дитину назвеш — так і житиме. Ви вже вибрали ім’я?
Оксана опустила очі:
— Мама з бабусею наполягають — Мар’яна. У нас усі — Марічки, Мар’янки, Марусі… А я нещодавно прочитала, що це ім’я може означати й «покинута». Не хочу. Назву її Соломією. Хай буде Соломійка. Хай хоча б у неї життя буде іншим…
— Ось і добре, — кивнула медсестра. — Любов — вона й в імені, і в серці.
Соломійка виросла справжньою силачкою. Як і казала та медсестра — міцна, наполеглива, впевнена. У школі — найкраща, у класі — лідерка. Хоч її зовнішність була далекою від бабусиних уявлень про «наречену» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й манери хлопця. Дружила переважно з хлопцями, носила штани та кеди.
— Соломійко, ну ж ти не хлопець! — сварилася бабуся Парасковія. — Дивись, суконь у шафі — цілий вітрина. А ти все футболки та джинси. Де жіночність, де коса до пояса?
— Та годі причепилися! — відмахнулася Соломія. — Головне, кого я виберу, а не хто мене вибере.
— Тільки не обпекись, доню, від своєї впевненості, — шепотіла Оксана, — життя ж не завжди слухається наших бажань.
І ось у випускному класі Соломія закохалася. У кого б ви думали? У тихого, сором’язливого ботаніка Тарасика з паралельного класу. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни і всім виглядом казав: «я тут випадково». Соломія підійшла, взяла його за руку і запросила на танець. Йому нічого не лишалося, як погодитися. З того дня вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом до університету, а на третьому курсі Соломія, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Тарасику. — Час уже й честь знати — треба одружуватися.
Тарасик був щасливий. Він звик, що Соломія вирішує, а він лише погоджується. Його батьки були в захваті, як і родина Оксани — якщо хто і міг розірвати родинну самотність, то це Соломійка.
На п’ятому курсі народився син. Соломія пішла у декрет, а Тарасика запросили залишитися в університеті викладачем. Усе йшло ідеально… поки Соломія не відчула зміни.
Чоловік став затримуватися, хмуритися, віддалятися. А одного разу взагалі перестав розмовляти — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше скаржився на втому. Соломія все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — прошепотіла: у Тарасика роман із Зіною Пилипенко, блідою студенткою, яку в університеті кликали «недотепою в окулярах». Соломія не роздумувала. Зустріла Зіну біля гуртожитку, влупила пару разів на очах у всіх — і та, з вирваним волоссям, надовго зникла з поля зору.
З Тарасиком розмова була короткою — спочатку синце під оком, потім друге.
— Я… просто хотів допомогти… як ти мені колись, — лепотів він, сидячи на підлозі.
— Якщо ще комусь захочеш «допомогти», — проказала Соломія, — я тобі дещо відріжу. І не пожалію.
З того дня Тарасик ходив по ниточці. Більше не ризикував — знав: із Соломійкою жартувати не варто. Її бідна донечка, якій у пологовому будинку пророкували повторення сумної жіночої долі, змогла не лише розірвати ланцюг самотності, а й побудувати родину, де сама стала центром — опорою, захистом і… Любов’ю.
**Так і буває: іноді сила — не у тому, щоб підкоритися долі, а в тому, щоб змінити її на власних умовах.**
