Отець Соломії був старший за маму на п’ятнадцять років. Одягався він завжди дбайливо, навіть трохи старомодно. Тільки штани, сорочки, піджаки чи светри. Ніяких кросівок чи футболок. Він зовсім не був схожий на тат її подружок. Соня його просто обожнювала. Коли він приходив з роботи, вона бігла йому назустріч, тато підхоплював її на руки й питав, зазираючи у вічі:
— Як минув день моєї принцеси?
Соломії дуже подобалося, коли тато її так називав. Вона обіймала його й удихала той неповторний запах — найкращий у світі, запах щастя: суміш одеколону, цигарок і ще чогось, чого вона не могла назвати.
— А я хіба не принцеса? — питала мама, надуваючи губи й чекаючи своєї порції компліментів. Тато однією рукою тримав Соню, а іншою обіймав маму, цілував у щоку й говорив:
— Ви дві — мої найулюбленіші принцеси.
Соня із задоволенням гралася в цю гру, яка повторювалася кожного дня.
Коли Соломія підросла, гра сама собою припинилася. Вона й далі виходила зустрічати батька, але вже не кидалася до нього з візгом і щенячою радістю, а стримано казала:
— Привіт, тату.
— Привіт, — відповідав він, вішаючи пальто на вішалку й чомусь не дивлячись на неї.
Соломія й сама не хотіла, щоб він піднімав її на руки, як маленьку, але чому він більше не дивиться їй у вічі? Чому не називає принцесою?
— Ти знову затримався на роботі? — спитала вона.
— Так. Що робити? Робота у мене така.
— Яка саме?
— Я ж керівник, хоч і невеликий. — Він пригладжував волосся й проходив повз неї у кімнату. Соня відчувала, що він бреше. Ніякої затримки на роботі не було. Ну, начальник майстерні з ремонту побутової техніки. Бувало, клієнт просив терміново полагодити холодильник, але такі готові платити подвійний тариф зустрічалися рідко. Люди чекали, лише би не переплачувати. Але останнім часом батько затримувався часто, а додому повертався без квітів. Навіть у вихідні йшов “на роботу” на дві-три години. Повертався задумливий і мовчазний. У всьому цьому Соня відчувала таємницю й обман.
Ось і сьогодні він затримався.
— Привіт. Як справи в школі? Мама вдома?
Батько запитав, а сам дивився кудись повз Соломію. Вона знала, що тато задає звичні питання й не чекає на них відповіді. Тому й мовчала. Кажуть, жіноча інтуїція є навіть у дівчаток. І цією своєю інтуїцією Соня розуміла, що батько змінився, що в їхній родині щось відбувається. Не просто так у мами останнім часом почервонілі очі. При Соні вони не сварилися, але й не жартували, як раніше, говорили наче через силу.
І запах від батька був не той, особливо в ті дні, коли він “затримувався на роботі”. Він виглядав винним й розгубленим. В квартирі стояла напружена, наелектризована атмосфера. Одного разу Соня поділилася своїми переживаннями з мамою.
— Між людьми бувають періоди напруги й втоми. Але вони проходять, якщо кохають один одного, — неохоче відповіла мама.
— А якщо не кохають? — спитала Соня.
— Тоді розходяться. І намагаються знайти щастя з іншими. Хоча не завжди виходить.
— А ви з татом ще кохаєте один одного?
— Ти задаєш занадто складні питання. Не на все є однозначні відповіді, — роздратовано сказала мама. І Соня замовкала, закривалася у своїй кімнаті.
Виходить, батьки втомилися одне від одного? Але вона ж тут до чого? Від неї теж втомилися? Вони більше не люблять один одного, отже, й її теж? І що, вони розлучаться? Справді, стільки питань без відповідей.
Того літа батьки так і не поїхали у відпустку на південь. Тато працював, а мама з Соломією поїхали на дачу до бабусі. Батько у вихідні до них не приїхав, як бувало раніше. Соня підслухала, як бабуся лаяла маму за те, що залишила тата одного в місті.
— І так сім’я тримається на чесному слові, а ти йому ще й волю дала. Добре, якщо він нічого не наробив, а ти що твориш?
— Мамо, не рви мені серце. Хіба можна його прив’язати до себе? Будь що буде. Я до всього готова, — втомлено відповіла мама.
— Дурна. Такими мужиками не розкидаються. Ради Соньки могла б потерпіти. З якої речі віддавати його просто так якійсь…?
— Ба, ви про що? Тато йде від нас? — Соломії набридло підслуховувати, і вона увірвалася на кухню, де бабуся з мамою шепотілися.
— Підслуховуєш? Не лізь у дорослі розмови. Ніхто нікуди не йде. Ми серіал обговорюємо.
— Так. Серіал. Я що, маленька? — обурилася Соня.
— Іди, кажу, не заважай, — махнула рукою бабуся.
— Я не маленька. І все розумію.
— Якщо не маленька, то й не лізь, самі розберемося.
Тато все ж таки приїхав через два тижні забрати їх до міста. Соня зраділа, мама теж принарядилася, змінила зачіску. Але між батьками як іскрило оголеними проводами. Мама питала про щось незначне, тато односкладноА через багато років, коли Соломія сама стала матір’ю, вона нарешті зрозуміла, що справжнє щастя — це не ідеальна родина, а змога пробачати і любити, навіть коли все складається не так, як ми хочемо.
