Остап відчув, як Соломія торкнулась його руки.
— Що? — Він розплющив очі. — Вже почалося?
Вона загадково посміхається і дивиться на ліжко поруч.
Остап повертає голову й бачить кокон. Він чіпає його, але ковдринка піддається під пальцями. Кокон пустий…
— Остапе! — гукає звідкись іздалеку тривожний голос Соломії.
Він прокидається і бачить її напружене обличчя, ніби вона щось прислухається. Він потрушує головою, намагаючись зігнати решти сну.
— Що? Вже? Ще ж два тижні…
— Не знаю, болить живіт, — каже Соломія.
— Гаразд, — Остап підіймається на ліктях. — Треба викликати швидку. — Він озирається на ліжко поруч. Ніякого кокона немає, і він із полегшенням видихає, намагаючись прогнати видіння.
— Давай почекаємо. Я не впевнена, чи це перейми. Просто боляче. Мені казали, що треба кликати, коли проміжок між переймами скоротиться до десяти хвилин. — Соломія з надією дивиться на чоловіка.
— Поки швидка приїде, ти вже народиш. Де мій телефон? — Остап тягнеться до джинсів на спинці стільця. З кишені випадає телефон. Глухий звук падіння заглушує пухнастий килим.
Остап остаточно прокидається, сідає, підбирає телефон і натягує джинси. А за спиною Соломія стогне, обхопивши живіт.
— Що? Перейми? — Він перекидається на другий бік ліжка, сідає поруч і починає кулаками масувати їй поперек, як вчили на курсах.
— Дихай глибоко, — говорить він і сам починає шумно вдихати носом, а потім видихати ротом.
Соломія повторює за ним.
— Відпустило, — каже вона і напружено посміхається.
— Викликаю швидку. — Остап зскакує з ліжка. — Ні. Одягайся, я сам відвезу тебе до пологового. Так швидше.
Сумка з речами давно зібрана і стоїть у кутку.
— Документи в тумбочці, — каже Соломія, натягуючи через голову своє просторе плаття.
Остап бере папірці, бачить на дні ящика зарядку від телефону, кидає її до сумки.
— А паспорт?
— У шафі, — відповідає із-під плаття Соломія.
Остап кидається в іншу кімнату, шукає паспорт, лаючи дружину, що не склала все разом. «Так, її телефон…» — Де твій телефон? — гукає він.
— Ось, на тумбочці, — спокійно відповідає Соломія.
— Соломіє, ну ж казав, тримай все під рукою. Як дитина, — бурчить він, заходячи у спальню. — А розческа, зубна щітка…
Соломія провинувато усміхається, але посмішка перекривляється від нового спаВони вийшли з дому, і перші промені сонця, немов благословення, освітили їхній шлях до нового життя, де кожен їхній крок тепер належав не лише їм, а й маленькому Олегові.
