**Інший Іванов…**
Петро відчув, як Оксана торкнулася його руки.
— Що? — Він розплющив очі. — Почалося?
Вона загадково усміхалася й дивилася на ліжко поруч.
Петро повернув голову й побачив клуночок. Він доторкнувся, але ковдринка проминалася під пальцями. Клунок був порожній…
— Петре! — десь іздалеку донісся тривожний голос Оксани.
Він прокинувся й побачив її напружене обличчя, ніби вона щось прислухалася. Він потер чоло, намагаючись струсити останки сну.
— Що? Невже час? Ще ж два тижні…
— Не знаю, болить живіт, — промовила Оксана.
— Гаразд. — Петро підвівся на ліктях. — Треба викликати швидку. — Він глянув на ліжко поруч. Жодного клунка, і він із полегшення видихнув, відганяючи видіння.
— Давай почекаємо. Не впевнена, що це перейми. Просто потягує. Мені казали, що швидку варто викликати, коли проміжок між переймами скоротиться до десяти хвилин. — Оксана з надією подивилася на чоловіка.
— А поки швидка приїде, ти встигнеш народити. Де мій телефон? — Петро потягнувся до джинсів на спинці стільця. Із кишені впав телефон, заглушено вдарившись об м’який килим.
Він остаточно прокинувся, сів, підняв телефон і натягнув джинси. А позаду Оксана зітхнула, охопивши живіт руками.
— Що? Перейма? — Він перекинувся через ліжко і, сівши поруч, почав кулаками масажувати їй поперек, як навчали на курсах.
— Дихай глибоко, — сказав він і сам шумно вдихнув носом, потім видихнув через рот.
Оксана повторила.
— Відпустило, — сказала вона, вимушено посміхаючись.
— Викликаю швидку. — Петро зіскочив з ліжка. — Ні. Одягайся, я сам відвезу тебе до пологового. Швидше буде.
Сумка зі всім необхідним давно стояла в кутку.
— Документи у тумбочці, — промовила Оксана, натягаючи просторе плаття.
Петро узяв папку, помітив на дні зарядку і кинув її у сумку разом із документами.
— А паспорт?
— У шафі, — відповіла Оксана з-під одягу.
Він кинувся в іншу кімнату, шукаючи паспорт і лаючи дружину, що не склала документи разом. «Так, її телефон…»
— Де твій телефон? — гукнув він.
— Ось, на тумбочці, — спокійно відповіла Оксана.
— Оксано, ну я ж казав, тримай все під рукою! Як мала дитина… — буркнув він, заходячи назад. — А щітка, зубна паста…
Вона винно посміхнулася, але посмішка перекривилася від чергового спазу.
— Зараз. — Він кинув сумку на підлогу й знову почав масажувати їй спину.
Із середини піднімалося роздратування. Погляд впав на годинник — пів на шосту ранку.
Оксана розслабилася, але за кілька хвилин біль повернувся.
Петро натягнув футболку, підняв сумку.
— Пішли, може, встигнемо спуститися до наступної перейми.
Оксана пленталася до передпокою, підтримуючи величезний живіт. Петро взув її в широкі черевички — модне взуття тимчасово пішло у відставку через набряклі ноги. Допоміг надіти пальто, накинув капюшон, став взуватися сам. Шкарпетки… Забув надіти. Не було часу шукати. Він сунув босі ноги в кросівки.
— Пішли? — Він допоміг Оксані підвестися з низької банкетки, і вони вийшли.
По дорозі до ліфта вона зупинилася, схопившись за стіну.
— Пішли тихенько, у машині легше буде, — сказав він, потягуючи її за руку. — Нічого, трохи лишилося, — додав.
Місто тільки прокидалося. То тут, то там займалося світло у вікнах. За ніч випало багато снігу, що ускладнювало виїзд.
«І чому, коли планують дитину, не думають про пору року? Літом було б легше — і світло, і без снігу. Наступного разу треба врахувати…»
Думки перервав стогін Оксани.
Дороги були пусті, Петро тиснув на газ.
— Оксанко, потерпи. Майже на місці. Дихай…
Він відчував, що кожен раз, коли дружина сковувалася від болю, його м’язи живота тепер напружувалися. Але це було ніщо порівняно з її болем. Він не міг розділити його, щоб їй стало легше.
Ось і пологовий. Він допоміг Оксані вийти, повів її до дверей із вивіскою «Приймальне відділення». У холлі було пусто.
— Гей, є хто? Ми народжуємо! — гукнув він у порожнечу.
Із коридору вийшла жінка у білому халаті.
— Заспокойтеся, тату. Який інтервал між переймами? — запитала вона у Оксани.
— У дорозі стали частіші, — відповів Петро за дружину.
— Тапочки є? Допоможіть перевзутися. Взуття і одяг забирайте. Документи дайте.
Йому здавалося, що він робить усе швидко, але насправді його рухи були тягучими. Оксана важко дихала, прикусивши губу.
— Ідіть додому. Запишіть номер телефону для дзвінків. — Акушерка показала на стіну з номером на папері.
Петро відвів погляд і побачив Оксану біля інших дверей. У її очахІ тоді вона взяла його руку в свою, міцно стиснула і сказала: “Тепер ми родина назавжди”.
