Це вже третій рік триває. Коли мій син Олег привів до нашого дому нову дружину — жінку з двома дітьми від першого шлюбу, — я й уявити не могла, у що перетвориться моє життя. Спочатку він запевняв, що це тимчасово, що вони зупиняться у мене лише на пару місяців, поки не знайдуть житло. Але минуло три роки, а тимчасове стало постійним. До того ж — тепер його дружина Марічка чекає від нього дитину. І кожен мій день у старості нагадує чисте чистилище.
Ми живемо у звичайній двокімнатній у спальному районі Києва. Зараз у квартирі — я, мій син, його вагітна дружина та її двоє дітей. Незабаром з’явиться ще одна дитина. Я не скаржуся на Марічку — вона до мене ввічлива, не свариться. Але по хаті нічого не робить і, здається, не вміє. Хоча діти в садочку, вона не працює, а тільки сидить у інтернеті або гуляє з подружками. Іноді робить манікюр, і я навіть бояюся згадувати, чиїми грішми.
Олег працює, так. Але його зарплати ледве вистачає на продукти й комуналку, особливо з такою отарою. Решта — на мені. Моя пенсія та підробіток: щодня з п’ятої ранку я мию підлоги у двох офісах, а до восьмої повертаюся додому. Начебто можна й відпочити, але не тут-то й було — у мийці гора посуду після сімейного сніданку, обід ще не готів, білизну не постирано, підлогу не підметено. А хто за все це має відповідати? Звісно ж, я.
Марічка, поки не завагітніла, хоч у магазин ходила, іноді готувала. А тепер — взагалі нічого. Каже, живіт тягне. Відводить дітей до садка — і зникає. Додому приходить разом із Олегом до обіду, а їсти-то треба — і готувати, і накривати, і потім все мити. Невже вона це робить? Ага, звісно. Все на мені. І я вже не витягую.
Одного разу я наважилася поговорити з сином. Мовляв, Олеженько, у нас занадто багато народу в маленькій квартирі, може, подумаєте з Марічкою про оренду? Він лише плечима здвигнув: «Мамо, половина квартири — моя, грошей на оренду нема. Терпи». Ніби ніж по серцю. Я все життя прожила для нього, для сім’ї. А тепер — терпи?
Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Впала прямо на кухні, сковорідка ледь не звалилася з плити. Забрала швидка. Лікар сказав: потрібен спокій, відпочинок, жодного стресу. А як тут спочивати, коли вдома щодня — як на ярмарку?
Діти, звісно, не винні. Але вони, і вагітна Марічка, і байдужість Олега перетворили мою старость на безкінечну втому. Після обіду я намагаюся прилягти хоча б на годину — ноги гудуть, поперек болить. Але потім знову встаю, готую вечерю, прибираю. Ввечері хата перетворюється на божевільню: діти пищать, бігають, б’ються, кричать, плачуть. Тиша в цій квартирі — давно забута розкіш.
Я все частіше ловлю себе на думці, що єдиний вихід — взяти кредит і зняти собі хоч крихітну однушку. Де буде тихо. Де ніхто не буде дзвонити каструлями, кидати іграшки й чекати, коли їм подадуть їжу. Де я зможу, нарешті, просто видихнути.
Але мені страшно. Страшно залишитися самій. Страшно брати кредит у літах. Але ще страшніше — щодня відчувати себе покоївкою у власному домі. У домі, де, як мені здавалося, я зустріну старость із теплою турботою. А виявилося — з обдертими до крові руками і пульсом за двісті.





