У нього виявився другий телефон… Але правда виявилася зовсім не такою, як я очікувала.
Ми з Ігорем прожили разом понад десять років. Здавалося б, за такий час люди мають стати ріднішими, розуміти одне одного без слів. Але останнім часом я все частіше відчувала, що між нами ніби виросла невидима стіна. Він став віддаленим, замкненим. Я намагалася не перебільшувати — робота, вік, втома, можливо, просто згасло те романтичне почуття. Але все одно було боляче. Адже ми пройшли через багато: переїзди, фінансові труднощі, хвороби батьків, виховання доньки… Хіба це не зближує?
Одного звичайного вечора, прибираючи в спальні, я вирішила перебрати старі зимові обійстя. З шафи несподівано випала стара чоловіча куртка, яку Ігор, наскільки я пам’ятала, не носив уже кілька років. І раптом із внутрішньої кишені випав телефон. Невеличкий, недорогий, з подертою коробкою. Він був заряджений і стояв у беззвучному режимі. Мені це здалося дивним. Телефон виглядав живим, активним, але чоловік ніколи про нього не згадував.
Першим поривом було покласти його назад і вдати, ніби я нічого не бачила. Та цікавість взяла гору. Я не шукаю привід для сварки, але якщо в родині з’являються таємниці — це вже небезпечно.
Я відкрила меню. Дзвінків не було — ні вхідних, ні вихідних. Лише повідомлення. Причому лише вхідні. І ось тут моє серце стиснулося. Перше, що я побачила:
«Знову посварились… Але ти знаєш, як сильно я тебе кохаю. До скорої зустрічі.»
Інше:
«Ти образився? Я не хотіла. Просто втомилася. Біжу в магазин, не сердься.»
І третє:
«Ти не мав так кричати. Мені боляче. Але все одно цілую тебе.»
Я завмерла. Ці слова були написані… від чоловіка? Ні — навпаки, від жінки. І зверталися вони точно до жінки. Я пролистала далі. Усі повідомлення були схожі: ніжні, образливі, примирливі, пристрасні. І всі — без відповіді.
Я тремтіла від злості. Руки тряслися, а в горлі стояв ком. Невже в нього… жінка? А може, це він так себе підписував? Чи вона писала сама до себе? Я не розуміла, що відбувається, і від цієї невизначеності було ще страшніше.
Я пролистала до самого першого повідомлення. Воно починалося так:
«Я не вмію говорити. Коли ти поруч — губуся. Мені легше писати. Це мій таємничий щоденник про тебе. Цей телефон — як мій потайний друг. Я буду писати сюди все, що відчуваю до тебе. Іноді ти мене не розумієш, але я кохаю тебе. Тільки тебе. І якщо ти колись знайдеш цей телефон, знай — він весь про тебе.»
Я сіла на ліЯ присіла на ліжко і заплакала — це було про мене, все цей час він писав свій щоденник, де висловлював те, що не міг сказати мені вголос.
