Йому було ще 16, коли він привів у дім її… Дівчину, вже давно й надійно вагітну, вона була старшою за нього на рік.
Ярина вчилася в тому ж коледжі, що й він, але на іншому курсі. Кілька днів Дмитро спостерігав, як незнайома дівчина, притулившись у кутку, беззвучно плаче. Він помітив і характерний округлий живіт, один і той же (протягом двох тижнів) одяг, і порожній, позбавлений надії погляд.
Як виявилося, її історію знали майже всі… Онук відомого у їхньому місті чоловіка зустрічався з нею, а потім просто зник, поїхавши, нібито у справах, до сусідньої області. Його батьки її навіть знати не хотіли. Так прямо дівчині й сказали.
А її власні родичі, наче в середньовіччі, побоюючись “ганьби”, виставили її за двері й теж поїхали — хто знає куди. Хтось Ярину жалів, хтось за спиною насміхався.
“Сама винувата. Думають зазвичай головою!”
Дмитро не міг просто дивитися. Він все обміркував і підійшов.
“Легко не буде, годі ревіти. Пішли до мене — одружимось. Але попереджаю: я не вмію брехати й нянькатися не буду — ні з тобою, ні з дитиною. Просто постараюся бути поруч. І обіцяю, що все в нас буде добре.”
Ярина витерла сльози й глянула на хлопця. Що ж… Звичайний хлопчина, без лоску. А вона мріяла зовсім про іншого нареченого! Тільки в її положенні вибору не залишилося, і Ярина пішла з ним.
Батьки були у шоці. Мати благала Дмитра змінити рішення, але він був серйозний:
“Мамо, не переймайся так, все буде добре. У мене дві стипендії — звичайна і соціальна. Зараз підроблятиму, витягнемо!”
“Але ж ти хотів далі вчитися!”
“Ну й що? Ми ось якось живемо. Тато все життя на заводі, ти в магазині. І без “вишки” люди якось живуть. Мамо, це ж не кінець світу!”
Ярина оселилася в кімнаті Дмитра. Він віддав їй своє ліжко, а сам “перебрався” на незручний розкладний диван. Днів п’ять вона була тихою, мов тінь, ходила з ним за руку до коледжу й додому, а потім раптом її прорвало.
“Набридло! Чому твої батьки на мене так дивляться? Я їм не подобаюсь! І чому ти зі мною не проводиш часу? Сидиш у книжках чи йдеш кудись?!”
Дмитро здивувався.
“А ти не думаєш, що це нормально? Так, батькам ти не подобаєшся, але вони тебе прийняли й не ображають. Косо дивляться? Твої ж рідні взагалі бачити тебе не захотіли. А батьки батька твоєї дитини? Де вони? Сиджу у книжках — я вчусь і не хочу вилетіти після першого курсу. Ще й стипендію втрачати не хочеться. А ходжу — так підробляю. Мені не цікаво дивитися з тобою плаксиві серіали.”
Ярина заплакала.
“Навіщо ти так?”
“Як? Я ж попереджав, що брехати не вмію. До речі, коли підемо подавати заяву до ЗАГСу?”
“Я ж не можу піти так! Купи мені гарну сукню — з високою талією, щоб живота не було видно.”
“Ти серйозно? Ми ж принесемо довідку про вагітність, яка сукня? Мені ще на коляску та ліжечко копії й копії…”
Мати вживала валідол із пустирником, але поступово змирилася й дедалі частіше її погляд зупинявся на дитячих речах. Справді, нічого страшного…
Нехай живуть, одружуються, а вони з батьком допомагатимуть. Тільки дівчина якась невдячна — незадоволена Дмитром, ними й тісною квартирою. Ну нічого, народить, може, зміниться на краще.
Але Ярина змінюватися не збиралася. І коли Дмитро, повернувшись з мийки машин, брудний і спітнілий, приніс у кімнату кішку, вона почервоніла від злості й закричала:
“Ти що, ідіот?! Навіщо нам ця дряпна кішка? Викинь її! Я сказала — геть із квартири!”
Але Дмитро відповів:
“Ні, вона чекає кошенят. Кішка залишиться тут, можеш навіть не кричати. Краще мовчи й розігрій мені їсти.”
“Ось як?!” — Ярина ледь не завізжала. — “Вибирай! Вона чи я! Вона теж на мене косо дивиться!”
“Навіщо?” — Обличчя Дмитра перекривилося від здивування. — “Я вдома, і мені нема чого вибирати. Тепер це моя кішка, і якщо тобі це не подобається — спокійно можеш піти. Навіть мама мені такого вибору не пропонувала. Може, тобі варто перестати на всіх косо дивитися?”
Ярина ридала, злилася, ревнувала до худої, обдертої кішки. І де там Дмитро побачив у неї живіт? Але живіт з’явився — кішка справді чекала кошенят.
Хлопець стомився, але ледь жалю почало закрадатися в серце, Дмитро одразу ж його проганяв. Нічого, вони витримають. Ярина народить, заспокоїться, а ще раніше їх порадує кішка. Пухнаті кошенята будь-кого налаштують на мирний лад.
Але все пішло зовсім інакше… Дід, відомий у місті чоловік, повернувся з довгої службової поїздки й усе дізнався. Знайшов онука, нагрубив йому й заявив, що позбавить його “годівнички”, якщо його рідного правнукаДмитро довго дивився, як двері за нею зачинилися, а потім обійняв свою кішку, яка муркотіла й гладила його лапою, ніби розуміючи біль краще за будь-кого.
