— Вимкніть вашу шатен-машину! Я через вас спати не можу! — роздався крик за дверима.
Потім хтось почав ламатися в квартиру й активно давити на дзвінок. Оксана здригнулася й випустила пульт. Тарас невдоволено заворушився.
У кімнаті ледве горів нічник. За вікном панувала липка літня спека. Оксана накинула халат і пішла до дверей.
Ззовні стояла жінка літ сімдесяти з тонкими губами й незадоволеним поглядом. Вона була в простому ситцевому сарафані й тримала в руках телефон.
— Вибачте, а ви хто? — уточнила Оксана, не відчиняючи двері.
— Валентина Степанівна я! З третього поверху. Над моїм вікном стоїть ваша дзижчалка, яка не дає мені спати. Вимкніть негайно! Інакше викличу поліцію. Ви шуміте в невстановлений час!
Оксана намагалася щось сказати, але Валентина Степанівна продовжувала обурюватися без перерви.
— Я не розумію, як можна бути такими безсовісними! Через вас страждає весь будинок!
— Він, наче, не такий і гучний… — обережно відповіла Оксана. — Ми спеціально слухали через відкрите вікно.
— Вам «не такий і гучний», а у мене вже серце болить від вашого трактора!
— Гаразд, ми вимкнемо, — неохоче погодилася Оксана. — Просто не знали, що він заважає…
— Ну, тепер знаєте, — відрізала Валентина Степанівна.
Почулися кроки, що віддалялися.
Оксана повернулася до спальні й вимкнула кондиціонер. Відкрила всі вікна й балкон, але це нічого не допомогло. Спека накотила душною хвилею. Тарас довго ворочався, потім пішов у душ, а Оксана лежала, дивлячися у стелю.
Не таким вони уявляли своє перше літо у власній квартирі…
…Цю двокімнатну вони купили лише пару місяців тому. Минулого літа в орендованій квартирі вони згадували як страшний сон: тазики з холодною водою, протяги, вентилятор, що ганяв гаряче повітря. В іпотеку Оксана влізла з тремтячими руками, але з думкою, що тепер ніхто не буде їм диктувати, як жити.
Виявилося — буде.
Вранці Оксана зустріла в ліфті сусідку — Наталку. Вони вже познайомилися, навіть допомогли їй змінити кран.
— Слухай, Наталю, — Оксана притулилася до стіни, — ми вчора вночі ввімкнули кондиціонер, і до нас прийшли скаржитися. Він справді так шумить?
Наталка підняла брови.
— Давай вгадаю. Валентина Степанівна?
Оксана кивнула.
— Ну… Вона й на нас скаржиться. То телевізор їй шумить, то син голосно сміється. Одного разу сказала, що наш кіт занадто гучно стрибає. Але ми вже звикли. Вона дзвонить разів два на місяць. Терпимо.
Оксана мимоволі посміхнулася.
— Кіт? Серйозно?
— Ага, — підтвердила Наталка. — Ми тепер не вмикаємо телевізор, дивимося у навушниках. З сином і котом складніше, сама розумієш.
Пізніше Оксана зустріла на сходах Андрія. У нього була така сама модель кондиціонера, і висів він якраз під вікном капризної сусідки.
— Андрію, а тобі вона не скаржиться?
— Та ні. Хоча він у мене досить шумний. Друг сказав, що неправильно встановили, тому іноді дзижчить. Але я їй, мабуть, подобаюся, — усміхнувся сусід.
— А на нас з Тарасом хтось нарікає?
— Не чув такого. Ви взагалі безшумні. Ні дітей, ні перфораторів, навіть собаки немає.
Відповіді сусідів чомусь не заспокоїли Оксану. Вона знову ввімкнула кондиціонер і прислухалася до нього через відкрите вікно. ЛеЗа вікном тихо дзижчав метелик, і Оксана з Тарасом нарешті зрозуміли, що справжній шум — це не кондиціонер, а незадоволеність Валентини Степанівни власним життям.
