Ось перероблена історія, адаптована до української культури:
Тарас із дратівливим подихом зіркнув на годинник — ранок тільки почався, а день уже зіпсований. Замість валіз, квитків та довгоочікуваного вильоту з Олею до моря — він мчав у рідний, задушливий під’їзд старої п’ятиповерхівки. Все, як завжди. Сестра Марта, сльози, термометр і благання: «Ну посиди з дітьми, мені більше ні до кого звернутися…».
Він не хотів. Серйозно. Хотів бути чоловіком з відпусткою, з жінкою, з коктейлем у руці. А замість цього — двоє верескливих племінників, рюкзак з іграшками і перегар від сусідки, яка відчинила двері й ахнула:
— Тарасе, це що за малята з тобою? Ти що, одружився?
Настя — сусідка знизу. Руда, жвава, з очима, як у лисички. Він двічі їй квартиру залив, поки господарі кран не замінили. Мати її — добра жінка, ні копійки не вимагала, а сама Настя з того часу все підморгувала. Хоча йому здавалося, що вона ще до школи ходить.
— Ти чого на уроках не сидиш? Матері твоїй скажу! — хмикнув він, дивлячись, як Настя зашарілася.
— Я вже коледж закінчила! На роботу влаштовуюсь! — фуркнула вона, закидаючи рюкзак за плече.
— Звісно, схожа на прогульницю. Сама в дзеркало подивися!
Вони посміялися, Настя промиргнула в двері, а Тарас пішов за машиною — старою, але своєю, купленою в кредит. Оля, звісно, скривилася: «Міг би щось краще взяти». Але він пишався навіть нею. Він упертий. Усе буде — і квартира, і машина, і статус, і Оля.
Але не сьогодні.
Сьогодні — затори, спітнілі сидіння, верескливі діти ззаду й сестра в сльозах:
— Вибач, Тарасе, ну правда, більше ні до кого…
Марта лежала в лікарні, мама їхня теж занедужала від переживань. А їхній батько… Ну, Олексій був лише за паспортом. Пити, гуляти, зникати — це все, що вмів.
Діти повисли на ньому: «Дядьку Тарасе!». Він їх обійняв, пообіцяв морозиво й повіз у свою орендовану «однушку».
Настя знову трапилася в під’їзді.
— Це все твоє? — очі в колесо.
— Ага, підібрав на зупинці, — усміхнувся він. — Не встиг відвернутися — ось і причепилися.
Діти засміялися, а Настя збентежено подивилася. Він поправився:
— Та жартую. Це племінники. Сестра в лікарні, я за ними доглядаю.
У квартирі діти одразу влаштували хаос. Тарас готував їм млинці, потім водив у парк, купував хот-доги й кульки. Вони були в захваті. Але на третій день почалися капризи: Софійка скаржилася на горло, Дениско — на живіт. Плач, сльози, «хочемо маму»…
У двері постукали. Тарас відчинив — Настя.
— Я чула, вони плачуть… Може, допоможу? Я медичний коледж закінчила.
Вона зайшла, принесла старі іграшки, тихо вклала дітей, обв’язала Софійці горло хустинкою, погладила Дениска по животу. А він, не встигнувши сказати «дякую», заснув у неї на руках.
— Підемо на кухню, я тобі хоча б бутерброди зроблю, — пробурчав Тарас, закриваючи двері у кімнату.
Вони сіли на кухні. Настя, попиваючи чай, спитала:
— А твоя… коли дітей забере?
— Моя? Та ти що! Це сестра. Своїх у мене нема. І поки не планую.
Настя усміхнулася, і він зрозумів — вона справжня. Затишна. Тепла. Не як Оля, не як ніхто до неї.
Настя залишилася ще на день. Потім на два. Потім — назавжди. Разом вони гуляли з дітьми, готували, сміялися. І в парку, коли продавщиця кульок сказала: «Яка в вас гарна родина!» — у Тараса заболіло в грудях. Він подивився на Настю, на дітей, і йому не хотілося, щоб це закінчувалося.
Оля подзвонила через тиждень. Її голос був холодним:
— Ти де? Ні слуху ні духу. Усе з тобою ясно.
І все, що він відчув — нічого.
Коли Марту виписали, племінники просили:
— Дядьку Тарасе, можна Настю з нами? А ти її любиш?
Софійка, не дочекавшись відповіді, заявила:
— Я знаю, що любиш. І вона тебе. Ми будемо фату нести на весіллі.
Настя почервоніла, ніяково гладила дітей по голівках, а Тарас дивився у дзеркало й думав: «Господи, дякую тобі за цю руду дівчину знизу».
І коли вони під’їхали до дому, Марта вийшла з мамою, побачила Настю — і зітхнула:
— Ну нарешті ти когось знайшов! Яка гарна дівчина! Настю? Ласкаво просимо до родини!
Тарас лише посміхнувся.
Назад вони їхали мовчки. Потім Настя раптом сказала:
— У тебе така затишна машина. І взагалі… з тобою надійно.
А він просто спитав:
— А давай завтра разом у парк? І обід у мене, твій борщ залишився — без тебе навіть їсти не хочеться.
Через три місяці вони одружилися.
Інколи доля дарує щастя не там, де чекаєшь. Іноді воноА через рік у них народився власний синко — руденький, як Настя, з упертими очима, як у Тараса.
