Трамвай зупинився на перехресті в центрі Львова, коли Роман побачив її губи. Дівчина струшувала з рукава пухнастик кульбаби. Цей легкий рух губ, ніби поцілунок вітру, вразив його, як промінь сонця в темній кімнаті:
— Ти будеш моєю дружиною, — випалив він незнайомці, не розуміючи, чому в її карі очі раптом відбилося все його життя.
Вона повільно обернулася, її погляд був не переляканим, а холодним, ніби вона оцінювала не людину, а пошкоджене полотно:
— Ви божевільний.
— Я буду найкращим чоловіком. Погоджуйся.
Вона засміялася, показавши трохи нерівні зуби:
— Із якого дива? Я не знаю вас.
— Тоді давай познайомимося. Зустрінемося ще раз, — він театрально вклонився, не даючи їй відмовити. — Роман, інженер із великими планами. Приємно познайомитися.
— Оксана, — відповіла вона, ніби уві сні. — Художниця. Можливо, відома, а може, й ні.
— Ідеальна пара: технар і мрійниця, — усміхнувся він. — Будемо доповнювати один одного.
— Ні, дякую, — різко сказала вона. — Я й так ціла.
— Ось за це я тебе й закохався, — Роман відчув, як серце забилося частіше. — Чекаю завтра о восьмій біля фонтану у парку. Обіцяю вечір, який ти не забудеш.
Оксані він не сподобався. Іти вона не збиралася. Але зранку, хизуючись перед подругою, розповіла, як незнайомець запросив її заміж, обіцяючи вічне кохання.
— І ти відмовила? — здивувалася подруга. — Та ти що! Треба користуватися, коли хтось закохується з першого погляду. Може, він багатий! Погуляла б за його кошт.
— Він чекає мене сьогодні, — знизала плечима Оксана. — Хочеш, підемо разом? Перевіримо, наскільки він щедрий. Сама я не витримаю, нудиться він.
— Авжеж, ідемо!
Одним вечором справа не обмежилася. Роман прилип до них, як тінь. Не шкодував ні грошей, ні часу на двох студенток художнього училища. Знав, чого хочуть молоді дівчата: квитки в кіно, затишні кав’ярні, дорогі фарби, якісні пензлі. Він, інженер із десятирічним стажем, працював у технологічній компанії і міг собі це дозволити.
Оксана не приховувала байдужості. Відверто казала, що зустрічається з ним зі скуки, поки не знайде справжнє кохання. В когось іншого. Одним словом, робила йому послугу.
Роман дивився на неї, як на капризну дитину, і після кожної зустрічі повторював:
— Ти будеш моєю дружиною.
Вона сміялася у відповідь. Хто захоче дружину, яка дивиться на інших? Але Роман не відступав. Він не залицявся — він взяв її в облогу.
Зустрічав після пар, водив на виставки, дарував прикраси, запам’ятовував її звички. Обчислював її залицяльників і «прибирав» їх (одному «випадково» дали в пику у підворітті). Дзвонив її матері: «Ваша донька заслуговує кращого, ніж ці хлопчики».
Оксана злилася, кричала, що вона не його річ і що на дворі XXI століття. Навмисні зустрічалася з однолітками. Один хлопець із її курсу їй подобався, але був бідний. Студент-філолог із заможної родини дивився на неї зверхньо. Музикант із сусіднього будинку любив гаряче, але за тиждень уже бігав за іншою.
Після кожного розчарування Роман з’являвся, як привид:
— Я ж казав, вони не для тебе.
Мати швидко перейшла на його бік. Коли Оксана бунтувала і рвала зв’язки, зітхала: «Даремно ти сперечаєшся. Шлюб — не про пристрасть. Він тебе любить, а з таким чоловіком не пропадеш».
— Сьогодні джаз, — протягував він квитки в клуб, коли вона збиралася на побачення з черговим палким шанувальником.
— Він тебе не вартий, — казав він через тиждень, коли той хлопець зникав з її життя.
Оксана не запитувала, як він це влаштовував. У глибині душі її торкала його настирливість — як у старому романі, де героїня варта того, щоб за неї билися.
— Виходь за мене, — сказав він у сотий раз, подаючи гілку цвітучої калини, її улюбленої. — Мені виділили ділянку, збудуємо будинок, у тебе буде майстерня.
— Я не кохаю тебе, — зітхнула вона. — Не можу. Пробач.
— Ти ще не спробувала. Я стану таким, щоб ти покохала.
Вона раптом відчула втому — не від нього, а від себе. Від пошуків того, кого, як вона почала підозрювати до своїх двадцяти шести, просто не існує. Усі «варіанти» розсипалися, як пісок. Може, мати права, і час здатися?
— Гаразд, — сказала вона. Його обличчя спалахнуло радістю, ніби він побачив світло в кінці тунелю.
Він був ідеальним чоловіком. Дарував квіти, ніколи не докоряВона прокинулася одного ранку й усвідомила, що ніколи не була по-справжньому щаслива.
