Кохання, свекруха та штучний інтелект
— Мамо, ну чому ти кожного разу намагаєшся зруйнувати мої стосунки з Олесею? — голос Івана тремтів від обурення, але він силкувався стримувати себе.
— Бо вона тобі не пара, Іване! — рішуче відповіла Галина Миколаївна, стискаючи губи й схрещуючи руки на грудях.
— Ти хоч сама себе чуєш? Ми з Олесею кохаємо одне одного! Це не просто слова, це справжнє почуття!
— Почуття? — перепитала мати, відводячи погляд. — Вона не здатна на почуття. І ти це чудово знаєш.
— Ні, не знаю! — Іван підвищив голос. — Ти сама мені все життя твердила: знайди ту саму — добру, вірну, розумну, господарню. І що? Вона негарна?
— Гарна… — вимушено промовила Галина Миколаївна.
— У нас вдома чисто? Чисто. Вона поважає тебе? Так. Тобі ніколи слова навперейми не сказала. Розумна — розбирається краще за мене і в техніці, і в книжках. Ну в чому, мамо, в чому проблема?
— В тому, що твоя Олеся — це не людина, Іване, — з розпачем сказала жінка, підводячись із крісла. Маленький столик з чайником і пампушками, акуратно розставленими невісткою, захитався й із гуркотом перекинувся. — Вона — виріб! Програма! Механізм! Залізо й дроти, хоч і заховані під гладенькою шкірою й блискучими очима!
— Мамо…
— Не перебивай мене! — різко сказала вона. — Ця… жінка… вона не старіє, не хворіє, не свариться! Вона — ідеальна за замовчуванням! Знімна груди, зарядка від сонця, вбудований термодатчик! Ти розумієш, що замінив живе — на технологію?
Старий шпіц Боня на знак підтримки загавкав, крутячись біля її ніг.
— Звісно, вона тобі посміхається! У неї режим «посмішка при зустрічі» увімкнений! Вона ніколи не заплющує очі, не дратується, не кричить. Вона не людина, Іване! А ти… ти зробив вибір на користь ілюзії.
Він мовчав. А потім, глибоко зітхнувши, пішов у спальню.
Наступного ранку, вся в роздумах і з пульсуючим серцем, Галина Миколаївна стояла на балконі й дивилася на двір, де грали діти й гуляли пари. У вухах дзвенів голос сина: «Ми кохаємо одне одного».
Того ж дня вона зайшла на сайт виробника андроїдів. Пальці тремтіли, коли вона перегортала каталог моделей. Нарешті обрала: Василь. Зріст — 185, темні очі, «режим співчуття», «активне слухання», «руки для обіймів — підвищеної м’якості». Так, дорого. Дуже. Але хіба кохання сина не варте цього?
Через три тижні посилка прийшла. Величезна коробка стояла посеред зали, а всередині — він. Її Василь. Його очі світилися спокоєм. Його голос — низький, заспокійливий, наче він прожив із нею сорок років.
— Мамо, ти серйозно? — Іван із подивом дивився на Василя, який зручно розмістився на дивані з підігрівом.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Галина Миколаївна. — Я вирішила: годі страждати. Ти живеш із андроїдом — і я тепер теж не сама.
— Мамо… — Іван нервово провів рукою по волоссю. — Це ж абсурд!
— Абсурд? — вона усміхнулася. — Не більше, ніж твоя Олеся. Зате він не сперечається, не ображається, не перечить. І каву зранку варить краще за будь-якого баристи!
— А почуття? А тепло? Душа?
— Так ти ж сам це обрав. Чи в тебе подвійні стандарти, сину?
Пізніше, на кухні, Іван таки наважився на щиру розмову:
— Мамо, я розумію, ти хочеш мене провчити. Але ти справді вважаєш, що цей крок щось вирішить?
— Я вважаю, що ми обидва просто втомилися від болю. Від розчарувань. Я стільки років була сама. А тепер хоч у хаті хтось є, хто запитає, як минув день, хто накриє ковдрою…
— Мамо… Це… це підміна. Це якби ти замість мене завела копію.
— Так ти ж саме це й зробив, Іванку. Ми з тобою просто обрали зручність, а не складність. Тільки я хоч чесно це визнаю.
— І що тепер?
— А тепер вечеряємо. Василь приготував вареники. Олесі сподобається.
Того вечора на балконі, під тихий гомін вулиці, Галина Миколаївна стояла поруч із Василем. Він тримав її за руку. Поруч, у хаті, Іван ставив чайник, а Олеся оновлювала прошивку.
Іноді кохання набуває дивних форм. Але хіба не найголовніше — щоб у хаті було тепло?
