Сьогодні був спекотний липневий день. Олена Миколаївна зранку мила вікна, вибивала подушки і нагадувала дочці, що пора б їй з Ігорем навідатись у село — час часнику вже настав. Марійка намагалася відмазатися: то робота, то справи, то діти, але мати була наполеглива, як завжди.
— Скоро літо скінчиться, а ви все у місті гниєте! — обурено кинула вона по телефону. — Ягоди минуть, картопля пожовкне, а ви все в своїх телефонах сидите!
Так і домовились: приїдуть у вихідні, допоможуть у городі, а потім, як звичайно, посидять вечором, відпочинуть.
Ігор не палав бажанням їхати. Останній візит закінчився неприємною сценою, яку він досі не міг забути. Тоді він просто попросив трохи ковбаси до плову — а теща, у прямому сенсі, не дала. Так різко, що він ледь не подавився від здивування.
У суботу виїхали зранку. Попрацювали швидко та акуратно: часник вирвали, перебрали, склали. Здавалося, тепер — відпочинок, вечеря, душевна розмова. Ігор прийняв душ, зайшов у кухню. Марійка з матір’ю накривали на стіл. Аромати плову запаморочували голову. Чоловік, щоб не чекати, відкрив холодильник, взяв паличку ковбаси, хотів зробити собі бутербрід — і раптом…
— Не смій! — як постріл, пролунав голос Олени Миколаївни.
Ковбаса миттю опинилася назад у холодильнику. Ігор завів, наче вкопаний. Нічого не розумів.
— Що це за сцена, мам? — здивовано перепитала Марійка.
— Ковбаса — тільки на сніданок, з хлібом! А зараз — плов. І не псують собі апетит! — різко відрізала теща.
Ігор сів за стіл, спробував плов, але м’яса там не було. Попросив хоча б пару шматочків ковбаси. Та знову — відмова.
— Чого ви до неї чіпляєтесь? — обурювалася Олена Миколаївна. — Ви вже майже півпалки з’їли! Знаєте, скільки вона коштує? Я її купила на тиждень!
Ігор відсунув тарілку. Апетит зник остаточно. Встав, вийшов у двір. Марійка пішла за ним пізніше. Чоловік лежав на ліжку, дивився у стелю.
— Поїдемо додому. Я не можу тут бути. Тут за кожним рухом — начебто я у неї краду. Не дай боже хліб зайвий раз намазати — здається, вирве з рук.
— Тут навіть магазину нема, — провинувато сказала Марійка. — Тільки автолавка раз на тиждень.
— Треба було продукти везти, а не вишні та абрикоси! — хмикнув Ігор. — Завтра їду. Потім приїду за вами. Бо без м’яса — я тут довго не витримаю.
— Поїдемо разом, — твердо сказала Марійка.
Зранку вони так і зробили. Марійка збрехала матері, що Ігора терміново викликали на роботу. Теща проводжала їх незадоволеним поглядом.
Минув майже рік. До Олени Миколаївни вони не їздили. Але вона сама до них — будь ласка. І що найдивовижніше — кожного разу відкривала їхній холодильник, як свій. Брала, що хотіла, нікого не питаючи. Навіть Ігор сміявся:
— Дивись, ковбаса! Їй, мабуть, тут можна…
Але навесні знову почалися дзвінки:
— Ну що, коли приїдете? Город чекати не буде.
Ігор спершу відмовлявся. Але Марійка запропонувала хитрість:
— Купимо продуктів із собою. Щоб мама потім не рахувала, хто скільки з’їв.
Ігор погодився — за умови, що по дорозі заїдуть у супермаркет. І ось вони знову стояли на порозі будинку в селі. З пакетами.
— Що це у вас? Знову абрикоси? — піджала губи теща, але, зазирнувши у сумки, побачила сир, м’ясо, ковбасу. І завмерла.
— Це щоб ви не рахували, скільки грамів я з’їв, — усміхнувся Ігор.
Олена Миколаївна фуркнула, але промовчала. Пізніше, на кухні, коли ніхто не чув, шепнула дочці:
— Добре, якби ви завжди з продуктами приїжджали. І мені легше, і вам спокійніше.
Марійка мовчки кивнула. Їй було і боляче, і смішно. Але головне — тепер Ігор знову був готовий приїжджати. Хоч із продуктами. Зате без скандалів і докорів. А це, як показала практика, теж свого роду родинне щастя.
