Оля завжди була прямий, як дубина. Її колеги знали — вона ніколи не цуралася правди, хоч ти її проси, хоч ні.
Ось, наприклад, Марічка цілий ранок фліртувала з новим сис адміном, між тим швидко справляючись із замовленнями. Літала по офісу, мов метелик. «Ти ж знаєш, що у нього дружина в пологовому?» — кинула Оля. І все, флірт на нуль.
Або Софійка, яка ніяк не могла кинути палити. І пластири приклеювала, і цукерки жувала. Не допомогло. Купила якусь чудо-електронну цигарку. Кожні півгодини вибігала «подихати». Оля їй також відірвала: «А ти бачила склад цієї магічної штуки? Я теж ні. Його ніхто не бачив. Цікаво чому?»
Всі обходили Олю стороною, бо ніхто не хотів потрапити під її гострі слова. Та їй було байдуже. Адже правда — вона завжди права. Але хто її тут справді чекав?..
Коли Оля поїхала на стажування, офіс видихнув. Палили на кухні, фліртували з клієнтами, влаштовували божевільні п’ятниці і цілувались у темних куточках. Одружені й вільні.
А потім вона повернулась. Завжди в строгому костюмі, на шпильках, з важким парфумом — а тут увійшла у джинсах і довгому светрі, що висів на ній як мішок. Без макіяжу, волосся в неохайний пучок. У сонцезахисних окулярах, які не зняла аж до кабінету. І замість парфумів — легкий аромат «Ріднокрай» від Львівської майстерні.
І що головне — не зачепила секретарку за непідготовлені документи, не нарікала на адміна, який весь день дзвонив дружині. Прошла повз коробки з паперами, де копався юрист. Нічого не помітила.
«Провалила стажування», — оголосив юрист.
«Захворіла», — припустила секретарка.
«Заразилась коханням!» — реготала Марічка.
«І тому в свитері на два розміри більше?» — усміхнулась перекладачка.
«У будь-якому разі через годину планёрка. Краще підготуватись, а не торохтіти».
Та через годину її так і не було. Всі зібрались. Чекали. Нервово постукували пальцями.
Раптом адмін, що сидів біля вікна, скрикнув:
«Та ж ось вона! Дивіться!»
У кав’ярні навпроти сиділа їхня Оля. Але якась інша. Не через відсутність макіяжу чи розкуйовджений пучок. Просто напроти неї був чоловік, і вона сміялась. **СМІЯЛАСЬ!**
Всі в конференц-залі впились у вікно, наче не вірили. Та ж Оля, що завжди була задраною та невдоволеною, тепер сиділа там зовсім інша.
«Чесно, я не знайшла сьогодні свою блузку, — сказала вона чоловікові, посміхаючись. — Тому натягнула твій светр.»
«Мені більше подобається, коли ти без нього», — відповів він.
Оля почервоніла і вдарила його кулачком по плечу.
«Годі.»
«Не можу, — нахилився він. — Треба швидше закінчувати роботу і їхати до мене. Чи до тебе. Мені все одно. З того дня в аеропорту все змінилось.»
«Погоджуюсь.»
«До речі, — прошепотів він, — ти светр надягла навиворіт.»
«От чорт!»
«Значить, точно їдемо до мене знімати його.»
Вона засміялась, дістала телефон і набрала номер. В офісі задзвонив телефон на ресепшені.
«Компанія вас вітає! Оля Віталіївна? Зрозуміло. Вас тут чекають на планёрку. Як — не приїдете? Так? Захворіли? Ого! Одужуйте!»
Секретарка влетіла в зал:
«Наша Олечка захворіла!»
«Ми бачимо, — кивнув адмін. Всі дивились, як Оля, цілком здорова, сідала в авто з незнайомцем. — Вона зникне мінімум на кілька днів. І навіть не варто їй писати чи дзвонити.»
«Чому?» — здивувалась секретарка.
«Ти коли-небудь приходила на роботу у светрі навиворіт? — усміхнулась Марічка. — І в окулярах, щоб не бачили, як класно провела нічку? Коли тобі пофіг, що не нафарбована…»
Секретарка перетравлювала інформацію. Інші теж.
Марічка вийшла, кинувши напослідок:
«”Захворіла”, “Провалила стажування”. Я ж казала — закохалась. І тепер наша Оля — інша.»
«Надовго?» — похмуро спитав адмін.
Вона зупинилась і, дивлячись на нього з усмішкою, сказала:
«Це вже залежить від вас, хлопці», — і вийшла.
