Мрія на колесах: шлях через біль і свободу
Оксана та Богдан, які живуть у невеликому містечку на околиці Житомира, нарешті здійснили свою давню мрію. Роками вони заощаджували, відмовляли собі у дрібницях, продавали овочі з городньої ділянки, бралися за підробітки. Їх єднала одна мета: купити надійний автомобіль і вирушити у подорож, про яку мріяли ще з дня весілля.
І ось мрія збулася! У гаражі поруч із потертою “Таврією” з’явився блискучий чорний позашляховик. Богдан, сяючи від гордості, обходив навколо, обережно торкаючись полірованого кузова, ніби боявся відлякати диво. Оксана сиділа на пасажирському сидінні, закривши очі, і уявляла далекі обрії, які вони з чоловіком так довго хотіли побачити.
Маршрут був продуманий до дрібниць ще роки тому. Богдан розрахував витрату пального, позначив заправки та кемпінги, розписав кожен день подорожі з урахуванням зупинок для відпочинку. Він узяв на себе всю технічну частину: дорогу, обслуговування авто, вибір шляху. Оксана ж склала список кафе та ресторанів, де вони спробують місцеву кухню. Вона вивчила кожну пам’ятку по дорозі: де зробити фото, що подивитися, які музеї відвідати. Їхнє планування було бездоганним, ніби готувалися до експедиції всього життя.
Про свою мрію вони не розповіли ні доньці, ні зятю. Це було їхнє особисте, щемливе бажання, спільний секрет. Нащо залучати дітей?
Літо добігало кінця. Залишилося завершити останні справи на городі, і можна вирушати. У той день вони закрили сезон: вимкнули воду, заховали інструменти, склали банки з солінням, яблука та моркву у багажник старої “Таврії”. Двадцять кілометрів до міста пролетіли непомітно. Богдан тихо насвистував улюблену мелодію, а Оксана, з усмішкою на обличчі, дивилася у вікно, передчуючи їхню велику пригоду.
Раптом свист обірвався. Богдан судорожно вхопився за кермо, обличчя його поблідло, і він різко гальмував. Авто занесло, ремінь врізався в груди Оксани. Богдан зім’явся, обвалившись на кермо. Вона завмерла, не маючи сили рухнутися, а потім, з криком, кинулася до нього. Він не дихав. Її пальці тремтіли, серце калатало, розум відмовлявся розуміти, що сталося.
Оксана викликала швидку, схопила пляшку з водою, змочила хустку, намагаючись привести чоловіка до тями. Але він не реагував. Лікарі, які прибули за кілька хвилин, підтвердили найгірше: Богдан помер. Вони щось пояснювали, говорили про серце, але слова тонули у дзвенічій порожнечі. Приїхала поліція, донька з зятем. Задавали питання, висловлювали співчуття. Донька ридала, а Оксана сиділа на пасажирському сидінні, ніби скам’яніла, дивлячись, як вивозять тіло її Боді.
Наступні дні пройшли як у тумані. Оксана рухалася механічно: йшла, куди вели, робила, що казали, ківала, коли треба. Вона не плакала — сльози наче висохли всередині. Її душа нібиВсередині вона пообіцяла собі, що колись проїде той шлях, який вони з Богданом так і не встигли разом.
