Вкрай, який став для нас чужим: коли матір перетворила дім на війну
Ярослав сидів за роботою, коли задзвонив телефон. На екрані — дружина. Він здивувався: вона рідко турбувала його серед дня.
— Привіт, Марічко. Щось трапилося? Трохи зайнятий, — відповів він, відірвавшись від документів.
— Трапилося, — голос її тремтів, — нас вигнали. Нам більше немає де жити!
— Що?! — Ярослав підскочив, — З квартирою щось сталося? Пожежа?
— З квартирою все гаразд… просто нам більше не можна там бути, — прошепотіла Марія.
— Як не можна? Хто сміє нам заборонити жити у власному домі?
— Хто-хто… твоя мати! — вирвалося в неї, і в цих словах було все: біль, образа, безвихідь.
Колись, багато років тому, вони з Марією переїхали до Львова з дітьми. Старшій було шість, молодшій — чотири. Починали з оренди, працювали без відпочинку. А потім доля посміхнулася: батько Марії несподівано отримав у спадок квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді дід, — я пенсіонер, податки не гризуть, власність на мене, але ми вам не заважатимемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали цю оселю своєю — хоч і не була вона оформлена на них. Та Марія все одно жила з тривогою.
— Ми вклали сюди все, а документів на нас немає, — казала вона чоловікові.
— Не хвилюйся. Мама з татом не вічні. Кто нас вижене? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше — вигнали. І не чужі, а рідні.
Почалося зі святкування дідусевого ювілею. Зібралися, повеселилися. А наступного дня свекруха оголосила:
— Ми вирішили: Остап, наш племінник, буде жити у вас. Вступив до університету, в гуртожитку тісно. У вас просторо. До того ж, — додала вона, — квартира все одно на нас, і ми вирішуємо, хто там мешкатиме.
Марія ледь не втратила дар мови. Але Ярослав лише кивнув:
— Без проблем. Місця вистачить.
Вона хотіла закричати, але стиснула зуби. Не час. Не місце. Але щось усередині переломилося.
Остап оселився — немов господар. Їв на дивані, лаявся, нічого не прибирав. Руйнував усе, до чого доторкався. А потім приїхали батьки Ярослава. Навідати «онучка». І почалося.
— Чому в Остапа брудні чоботи?! — докоряла свекруха. — Чому сорочка не випрана?! А вареників чому не зварила?!
Вона командувала, неначе сотник. Варила, прала, мила. А потім — прямо в лоб:
— Не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі ліпше піти. Залиш квартиру.
— Куди ж я піду? У доньок свої родини, оренда коштує дорого…
— Не моя турбота. Збирай речі.
Коли Марія відмовилася, свекруха заявила:
— Я все пояснила Ярославові. Він підпише розлучення.
Марія мовчазно збирала речі й плакала.
Ярослав дізнався і одразу кинув усе.
— Мамо, що це таке?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона тут зайва. До того ж — п’є!
— Що?!
— Я чула брязкіт пляшок у мішку. Що ти ховаєш? Не дозволю такій під моїм дахом. Квартира на мене — я й вирішую.
— Мамо, це Остап мусор виносив!
— Не звалюй на хлопця! Якщо вона ще з’явиться тут — не скаржся.
— Тоді й я піду з нею.
— Ще ліпше. У Остапа дівчина з’явилася, буде де жити.
Ярослав стиснув кулаки.
— Добре. Два дні.
— Маріє, не плач. Ми все вивеземо — Борис допоможе, є гараж. Все буде добре. Ми купимо собі житло. Не таке, як мріяли, але — своє.
За три дні повернулася свекруха з Оленою — з валізами, ніби до облоги. Риба, м’ясо, банки, мішки з овочами…
— Вони що — виїхали?! — остовпіла Олена.
— Пусто… Ні плити… Ні шафи…
— На балкон складемо.
— Та там дощ! Мамо, тут навіть спати нема де!
Ганна Дмитрівна набрала номер сина — він не відповідав. Онуки теж не брали слухавки.
— Галю, це бабуся… — почала вона, але у відповідь почула:
— Більше не телефонуйте!
У квартирі лишився старий подертий диван. І миска у ванній — символ того, як усе скінчилося.
Через півроку Марія готувала вечерю у новій оселі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… Мати… Ти не дзвониш… Я шкодую. Повертайся. Живіть тут.
— Ми вже живемо. У своїй хаті.
— Своїй? Навіщо вам ще квартира? Адже є наша!
— Ваша — то ваша. А в нас — своя.
— А онуки? Вони мене покинули!
— Їм нічого не треба. У нас усе є. Про ту квартиру більше не згадуйте. І ми туди не повернемося.
Ярослав поклав трубку. Цей розділ його життя завершився. І більше — не відкриється.
