Ось історія, переписана так, ніби я тобі розповідаю її за чашкою кави:
“Квартира, де нас більше не хочуть”: коли мати перетворила дім на поле битви
Роман працював у кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані – дружина. Він здивувася, адже вона рідко дзвонила в робочий час.
— Привіт, Марічко. Щось трапилося? Я трохи зараз зайнятий, — відповів він, відриваючись від звіту.
— Трапилося, — її голос тремтів, — нас вигнали. Нам більше нема де жити!
— Що?! — Роман аж підскочив з крісла, — З квартирою що? Пожежа? Крадіжка?
— З квартирою все гаразд… просто нам більше не можна там жити, — прошепотіла Марічка.
— Як це – не можна? Хто може заборонити нам жити в нашій квартирі?!
— А хто ж іще… твоя мати! — раптом вирвалося в неї, і в цьому крику було все – біль, образа, розпач.
Колись, багато років тому, вони з Марічкою переїхали до Львова з дітьми. Старшій було сім, молодшій – п’ять. Починали з оренди, працювали без відпочинку. А потім удача посміхнулася: батько Марічки несподівано отримав у спадок квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді дід, — я пенсіонер, податки не гризуть, квартира на мене, але заважати вам не будемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали квартиру своєю – хоч і неофіційно. Але Марічка все одно відчувала тривогу.
— Ми все сюди вклали, а документів на нас немає, — казала вона чоловікові.
— Не переживай. Батьки нас не виженуть. Ми ж не чужі.
Але сталося гірше – вигнали. І не чужі, а рідні.
Все почалося з ювілею батька. Приїхали, відсвяткували. А наступного дня свекруха заявила:
— Ми вирішили: наш племінник Данило буде жити у вас. Він вступає до університету, а в гуртожитку тісно. У вас просторо. До того ж, — додала вона, — квартира на нас, і ми вирішуємо, хто там мешкатиме.
Марічка ледь не втратила дар мови. Але Роман лише кивнув:
— Без проблем. Місця вистачить.
Вона хотіла закричати, але стиснула зуби. Не місце. Не час. Але щось всередині переломилося.
Данило оселився – як власник. Їв у кріслі, лаявся, не прибирав. Псував усе, до чого доторкався. А потім приїхали батьки Романа. Подивитись на «онука». І тоді розпочалося.
— У Данила брудне взуття! — докоряла свекруха. — Чому світру не випрасувано?! Чому немає вареників?!
Вона командувала, як отаман. Готувала, прала, мила. А потім – прямо в очі Марічці:
— Я не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі краще піти. Залиш квартиру.
— Куди я піду? У доньок свої родини, оренда дорога…
— Не моя справа. Збирай речі.
Коли Марічка відмовилася, свекруха сказала:
— Я все поясни Романові. Він підпише заяву на розлучення.
Марічка мовчки складала речі й плакала.
Роман дізнався – і все кинув.
— Мамо, що це?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона зайва. До того ж – п’є!
— Що?!
— Я чула брязкіт пляшок у пакеті. Щось приховуєш? Я не дозволю таким жити під моєю дахою. Квартира на мене – і я вирішую.
— Мамо, це Данило виніс сміття!
— Не звалюй на хлопця! Якщо вона ще раз тут з’явиться – не скаржся.
— Тоді й я піду з нею.
— Ще краще. У Данила дівчина є, буде де жити.
Роман стиснув кулаки.
— Гаразд. Два дні.
— Марічко, не плач. Ми все вивеземо – Олег допоможе, є гараж. Усе буде добре. Купимо собі життя. Може, не таке, як мріяли, але – своє.
Через три дні свекруха з донькою повернулися – з сумками, як на війну. Риба, м’ясо, банки, мішки з цибулею…
— Вони що – виїхали?! — остовпіло спитала донька.
— Пусто… Ні плити… Ні холодильника… Ні меблів…
— На балкон занестим.
— Там дощ! Мамо, тут навіть спати нема де!
Ганна Миколаївна набрала сина – він не відповідав. Онуки теж не брали трубку.
— Ганно, це бабуся… — сказала вона одній із онучок, але у відповідь почула:
— Більше не дзвоніть сюди!
У квартирі – лише старий брудний диван. І тазик у ванній – символ того, як усе закінчилося.
За півроку Марічка готувала вечерю в новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… Мама… Ти не дзвониш… Я шкодую. Повертайтеся. Живіть.
— Ми вже живемо. У своїй квартирі.
— Своїй? Навіщо вам ще квартира? Адже є наша!
— Ваша – то ваша. А в нас – своя.
— А онуки? Вони мене кинули!
— Їм нічого не треба. У нас усе є. Про ту квартиру більше не згадуйте. І ми туди не повернемося.
Роман натиснув «закінчити». Цей розділ його життя завершився. І більше – не відкриється.
