Коли доля дає другий шанс
— Чому ти так рано?.. — розгублено пробурмотів Артем, застібаючи сорочку навиворіт. Але Оксана не слухала. Вона вже стояла в коридорі, стискаючи пальці до болю, і дивилася на червоні туфлі біля входу. Не просто жіночі — це були туфлі Тетяни, її давньої подруги. Безпомилково впізнала. Занадто часто Оксана бачила їх на фотографіях, під келихом вина. Але побачити їх у своїй квартирі вона не очікувала.
Все почалося вранці, коли Оксані в офісі раптом стало погано. Різка нудота, темрява в очах. Спочатку вона списала це на недосип чи стрес. Але колега, Іра, похитала головою і шепнула:
— Ти вагітна, чи що?
— Та ні, звідки… — відмахнулася Оксана, але всередині щось стислося. Вона знала — щось не так. За двадцять хвилин вона вже стояла у офісному туалеті, тримаючи в руках тест із двома яскравими смужками.
Вона не пам’ятала, як дійшла до кабінету начальниці. Не пам’ятала, як вийшла з роботи. Пам’ятала лише одне — вона летіла додому, щоб розказати про це Артему. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатися від щастя. Але…
Вона вставила ключ у замок, увійшла, ввімкнула світло. І перше, що побачила — ті туфлі. За кілька секунд почула шепіт із спальні. Спочатку подумала, що помилилася. Що це якась дурна випадковість. Але, розкривши двері, побачила свого чоловіка — напівроздягненого, з Тетяною, яка обома руками прикривалася простирадлом.
— Оксано?.. Ти чого?.. — бурмотів він, а Тетяна дивилася в підлогу, не кажучи ні слова.
Далі все немов у тумані. Крики. Сльози. Речі летіли по кімнаті. Потім настала тиша. Вона пішла. Пустота. Оксана залишилася сама в розбитій квартирі, сиділа на підлозі, обхопивши руками живіт, у якому вже билося крихітне життя.
За кілька днів вона прийняла рішення. Вона не хотіла, щоб щось пов’язувало її з Артемом. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруг стало на одну менше. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Оксана пішла до приватної клініки.
Вона сиділа під кабінетом лікаря і дивилася в стіну. Їй було страшно. Вона не хотіла цієї дитини… і водночас хотіла, як ніколи.
— Заходьте! — почувся голос із-за дверей.
Вона підвелася та увійшла. Але як тільки побачила лікаря — серце стислося.
— Денис?! Це ти?!
Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілуй у щоку на останньому — досі лишався найніжнішим спогадом.
— Оксано?! Невже це ти?! — Денис підвівся, обійняв її тепло, як старого друга.
Вони говорили хвилин десять, наче не минуло двадцяти років. І коли емоції трохи вляглися, Денис запитав:
— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?
Оксана, трохи збентежена, розказала всю правду — про зраду, про вагітність, про своє рішення.
— І ти дійсно хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Денис.
— Так… боюся. Не впораюся сама…
