Коли доля дає другий шанс
— Чого ти так рано?.. — збентежено пробурмотів Олег, застібаючи сорочку навиворіт. Але Марта не слухала. Вона вже стояла у передпокої, стиснувши пальці до болю, і дивилась на червоні туфлі біля входу. Не просто жіночі — це були туфлі Іри, її давньої подруги. Безпомилково впізнала. Занадто багато разів вона бачила їх на фото під келихом вина. Але побачити їх у своїй квартирі вона не очікувала.
Все почалося вранці, коли Марта відчула себе погано на роботі. Різка нудота, темрява в очах. Спочатку списала це на недосип чи нерви. Але подруга по кабінету, Настя, похилившись, тихо промовила:
— Ти вагітна, чи що?
— Та ні, з чого б… — відмахнулась Марта, але всередині щось стиснулося. Вона знала — щось не так. Через двадцять хвилин вона вже стояла у туалеті офісу і тримала в руках тест із двома чіткими смужками.
Вона не пам’ятала, як дійшла до кабінету начальниці. Не пам’ятала, як виходила з роботи. Пам’ятала лише одне — вона летіла додому, щоб розповісти про це Олегу. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатись від щастя. Але…
Вона вставила ключ у замок, увійшла, ввімкнула світло. І перше, що побачила — ці туфлі. За кілька секунд почула шепіт із спальні. Спочатку подумала, що помиляється. Що це якась безглузда випадковість. Але, розчинивши двері, побачила свого чоловіка — напівроздягненого, з Ірою, що стискала простирадло на грудях.
— Марто?.. Ти чого?.. — бурмотів він, а Іра дивилась у підлогу, мовчазно.
Далі все ніби в тумані. Крики. Сльози. Речі летіли по кімнаті. Потім настала тиша. Відхід. Пустота. Марта залишилася сама у розбитій квартирі, сиділа на підлозі, обхопивши руками живіт, у якому вже билось крихітне життя.
Через кілька днів вона прийняла рішення. Вона не хотіла, щоб щось пов’язувало її з Олегом. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Її батьки далеко, подруг — мінус одна. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Марта пішла до приватної клініки.
Вона сіла біля кабінету лікаря і дивилась у стіну. Було страшно. Вона не хотіла цю дитину… і водночас хотіла як ніколи.
— Заходьте! — почувся голос із-за дверей.
Вона підвелась і увійшла. Але як тільки побачила лікаря — серце стиснулося.
— Андрію?! Це ж ти?!
Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілунок у щоку на випускному — досі був найніжнішим спогадом.
— Марто?! Невже це ти?! — Андрій підвівся, обійняв її тепло, як старого друга.
Вони говорили хвилин десять, наче не минуло двадцяти років. І коли емоції вщухли, Андрій запитав:
— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?
Марта, трохи зніяковіла, розповіла всю правду — про зраду, про вагітність, про рішення.
— І ти дійсно хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Андрій.
— Так… боюся. Не впораюся сама…
