Коли доля стукає у двері
Начальник відділу маркетингу Ярослав, самотній і впевнений у собі, не встояв, побачивши нову співробітницю — яскраву і зухвалу Соломію. Вона лише з’явилася в офісі, а він уже йшов до неї, не приховуючи зацікавленості.
— Доброго ранку, колего, — промовив він, і його посмішка, тепла, майже палаюча, змусила Соломію затримати на ньому погляд.
— Доброго, — відповіла вона м’яко, але з іскрою, і куточки її губ здригнулися у відповідній усмішці.
— Ну що ж, приступайте. У справу вас введе Ганна, вона у нас головна за наставництво, — Ярослав кивнув у бік старшої колеги. — Ознайомтесь із інструкціями. Успіхів, сподіваюся, спрацюємося.
Колеги, переважно жінки, проводжали його поглядами. Коли Ярослав вийшов, Ганна прошепотіла сидячій поруч Наталі:
— З яких це пір наш Ярик так розшарковується перед новенькими? — Вони переглянулися й тихо засміялися.
Соломія спершу трималася насторожено. Новий колектив, чужі обличчя. Вона не була скромницею — у свої двадцять три роки за плечима вже було кілька палких романів. Ще в коледжі вона закрутила інтригу з викладачем, який був старший за неї на двадцять років. Той сам розірвав зв’язок, коли чутки дійшли до його родини. Соломія лише знизала плечима й пішла далі, залишаючи за собою шлейф розбитих сердець.
Через пару тижнів Ярослав запропонував їй затриматися після роботи й посидіти в кафе на набережній.
— Чому б і ні? Ви мій начальник, а з начальством треба ладнати, — відповіла вона з лукавою усмішкою, наче кидаючи виклик.
Її тон був таким невинним, що Ярослав на мить подумав, що вона жартує. Але серце його тьохнуло від радості. Йому тридцять два, серйозних стосунків не було — все закінчувалося на півдорозі. З Соломією ж усе закрутилося стрімко: зустрічі, пристрасть, кохання. А незабаром увесь офіс дуднів від новини: Ярослав і Соломія запрошують колег на весілля.
**Родина на межі**
Ярослав розчинявся в Соломії, виконуючи її найменші капризи. Вона поставила умову:
— Ніяких дітей, Ярику. Я хочу жити для себе. Коли буду готова, скажу. А поки — ніяких колясок і безсонних ночей.
Ярослав вірив, що час усе змінить. Він чекав, що Соломія передумає, зрозуміє, що родина без дітей — це лише половина щастя. Але місяці минали, а вона лише відмахувалася:
— Ярику, я ж відразу сказала. Не тисни на мене. Я не готова.
Одного разу він застав її у ванній — вона стояла, бліда, з тестом на вагітність у тремтячих руках.
— Соломія, ти… вагітна? — видихнув він, боячись повірити.
Вона мовчки кивнула, і її очі наповнилися слізьми. Ярослав, поза себе від щастя, підхопив її на руки, але вона раптом розридалася:
— Я не хочу народжувати! Не хочу бути товстою, не хочу цього життя! Зроби щось!
Він пригортав її до себе, цілуючи мокрі від сліз щоки.
— Не плач, це ж диво. Я так тебе люблю, Соломійко. У нас буде малюк!
Але Соломія була непохитна. Вона записалася до лікаря, вирішивши позбутися дитини. Ярослав, дізнавшись, увірвався у клініку, встигнувши в останній момент. Зі скандалом вивів її на вулицю.
— Соломія, благаю, не роби цього. Нехай наша дитина живе. Я буду поруч, усе візьму на себе, — його голос тремтів.
Вона згодилася, але за умови: пелюшки, підгузки, ночні підйоми — не її турбота. Усю вагітність Ярослав був поруч, вгадуючи її бажання. Коли прийшов час, він відвіз її до пологового. Лише побачивши здорову донечку, зміг видихнути.
**Покинута донька**
Щасливий, він повернувся додому, щоб відпочити. Але наступного дня у пологовому його чекав удар:
— Вашої дружини немає. Вона пішла, залишила дитину, — повідомила медсестра, простягаючи складений листок. — Ось записка.
— Не може бути! — Ярослав відмовлявся вірити. — Може, вона вийшла? Знайдіть її!
Але Соломія зникла. Не відповідала на дзвінки, змінила номер. За півтора місяця вона подзвонила:
— Збери мої речі. Приїде мій Богдан, забере. На розлучення подавай сам, я не повернуся.
Про донечку — ані слова. Вона була їй не потрібна, як і Ярослав. Так він став для малечі Оленки і батьком, і матір’ю. Його мати, яка жила у сусідньому районі, взяла на себе турботу про онуку.
**Тіні минулого**
Марія, почувши дзвінок, схопила телефон. Дзвонила класна керівниця її сина Данила, Тетяна Олегівна. Хлопчик навчався у другому класі.
— Маріє, терміново до школи! Ваш син таке наробив! — кинула вчителька і відключилася.
Марія, відпросившись з роботи, помчала до школи, серце калатало.
«Що міг наробити Данилко? Він же спокійний, слухняний. Ніколи не створював клопоту», — думала вона, прискорюючи крок.
Данило народився попри усі прогА потім, одного осіннього вечора, зустрівши Оленчин сміх у парку, Ярослав зрозумів — справжнє щастя ніхто й ніколи не зможе вкрасти.
