Ось історія, перекроєна під українські реалії:
**Коли доля стукає у двері**
Керівник відділу маркетингу Богдан, самотній і впевнений у собі, не встояв, побачивши нову співробітницю — яскраву та зухвалу Соломію. Вона щойно з’явилася в офісі, а він уже йшов до неї, не приховуючи зацікавленості.
— Доброго ранку, колего, — промовив він, і його усмішка, тепла, майже палюча, змусила Соломію затримати на ньому погляд.
— Доброго, — відповіла вона м’яко, але з іскрою, і куточки її губ здригнулися у відповідній усмішці.
— Ну що ж, приступайте. У курс справ вас посвятить Наталя, вона у нас головна з наставництва, — Богдан кивнув у бік старшої колеги. — Ознайомтеся з інструкціями. Успіхів, сподіваюся, спрацюємося.
Колеги, переважно жінки, проводжали його поглядами. Коли Богдан вийшов, Наталя шепнула сидячій поруч Любові:
— З яких це пір наш Бодя так розкручується перед новачками? — Вони переглянулися й тихенько засміялися.
Соломія спочатку трималася насторожено. Новий колектив, чужі обличчя. Вона не була скромницею — у свої двадцять три за плечима вже було кілька гарячих романів. Ще в коледжі вона закрутила історію з викладачем, який був старший за неї на двадцять років. Той сам розірвав стосунки, коли чутки дійшли до його родини. Соломія лише знизала плечима й пішла далі, залишаючи за собою шлейф розбитих сердець.
За пару тижнів Богдан запропонував їй затриматися після роботи й посидіти в кафе на набережній.
— Чому б і ні? Ви мій начальник, а з начальством треба ладнати, — відповіла вона з лукавою усмішкою, ніби кидаючи виклик.
Її тон був настільки невинним, що Богдан на мить подумав, що вона жартує. Але серце його стьохнуло від радості. Йому тридцять два, серйозних стосунків не було — все закінчувалося на півдорозі. З Соломією ж все закрутилося стрімко: побачення, пристрасть, кохання. А незабаром увесь офіс гудів від новини: Богдан і Соломія запрошують колег на весілля.
**Родина на межі**
Богдан розчинявся в Соломії, виконуючи її найменші бажання. Вона поставила умову:
— Ніяких дітей, Бодю. Я хочу жити для себе. Коли буду готова, скажу. А поки — ніяких колясок і безсонних ночей.
Богдан вірив, що час усе змінить. Він чекав, що Соломія передумає, зрозуміє, що сім’я без дітей — це лише половина щастя. Але місяці йшли, а вона лише відмахувалася:
— Бодю, я ж одразу сказала. Не тисни на мене. Я не готова.
Одного разу він застав її у ванній — вона стояла, бліда, з тестом на вагітність у тремтячих руках.
— Соломія, ти… вагітна? — видихнув він, боячись повірити.
Вона мовчки кивнула, а її очі заповнилися сльозами. Богдан, поза себе від щастя, підхопив її на руки, але вона раптом розридалася:
— Я не хочу народжувати! Не хочу бути товстою, не хочу цього життя! Зроби щось!
Він пригортав її до себе, цілуючи мокрі від сліз щоки.
— Не плач, це ж диво. Я так тебе люблю, Соломійко. У нас буде малюк!
Але Соломія була непохитна. Вона записалася до лікаря, вирішивши позбутися дитини. Богдан, дізнавшись, увірвався до клініки, встигнувши в останній момент. Зі скандалом вивів її на вулицю.
— Соломія, благаю, не роби цього. Нехай наша дитина живе. Я буду поруч, усе візьму на себе, — його голос тремтів.
Вона погодилася, але з умовою: пелюшки, підгузки, нічні підйоми — не її турбота. Усю вагітність Богдан був поруч, вгадуючи її бажання. Коли прийшов час, він відвіз її до пологового. Лише побачивши здорову дочку, зміг видихнути.
**Покинута дочка**
Щасливий, він повернувся додому, щоб відпочити. Але наступного дня в пологовому його чекав удар:
— Вашої дружини немає. Вона пішла, залишила дитину, — повідомила медсестра, подаючи складений аркуш. — Ось записка.
— Не може бути! — Богдан відмовлявся вірити. — Може, вона вийшла? Знайдіть її!
Але Соломія зникла. Не відповідала на дзвінки, змінила номер. За півтора місяця вона подзвонила:
— Збери мої речі. Приїде мій Олег, забере. На розлучення подавай сам, я не повернуся.
Про доньку — ані слова. Вона була їй непотрібна, як і Богдан. Так він став для маленької Марійки і батьком, і матір’ю. Його мати, яка жила в сусідньому районі, взяла на себе турботу про онуку.
**Тіні минулого**
Ганна, почувши дзвінок, схопила телефон. Дзвонила класна керівниця її сина Миколи, Тетяна Михайлівна. Хлопчик навчався у другому класі.
— Ганно, терміново до школи! Ваш син таке накоїв! — кинула вчителька і відключилася.
Ганна, відпросившись з роботи, помчала до школи, серце калатало.
“Що міг наробити Микола? Він же спокійний, слухняний. НікІ тоді, коли Богдан і Ганна вже змирилися з думкою, що їхні шляхи більше не перетнуться, доля знову постукала у двері.
