Коли хвороба стає випробуванням кохання: як я зрозуміла, що обрала не того чоловіка
Хворіти неприємно і так. Але ще гірше, коли поруч людина, яка, здавалося б, має бути опорою, а натомість – байдужий спостерігач. Саме так я почувалася, коли у найтяжчий момент залишилася сама із своєю слабкістю, а мій чоловік, Дмитро, вирішив увімкнути телевізор і влаштуватися зручніше на дивані. Я лежала з температурою під сорок, тремтячими руками намагалася дотягнутися до чашки, а він, навіть не відірвавши погляду від екрану, навіть не спитав, чи потрібна мені вода. Не те щоб чай – звичайне питання: «Як ти почуваєшся?» – так і залишилося невимовленим.
Я родом із невеличкого містечка під Черніговом, у нашій родині було прийнято піклуватися один про одного. Мама й Папа завжди трималися за руки, навіть у старості. Коли хтось захворював – вся родина перетворювалася на міні-лікарню. Теплий чай, компреси, курячий бульйон – усе було, як треба. Я думала, так має бути. А тепер я лежу, ніби чужа у власній квартирі. Щоб не померти від спраги, мені доводиться підніматися з ліжка й поволічі на кухню. А мій чоловік – навіть не кліпне. Не через жорстокість, ні. Просто йому байдуже.
Коли він хворіє – зовсім інша справа. Він може розбудити мене посеред ночі й попросити принести градусник, воду, краплі. І я біжу. Не тому що мушу. А тому що кохаю. Бо так відчуваю. Бо так правильно. Я викликаю лікаря, варю узвар, стараюся приготувати щось легке, щоб не викликало в нього огиди. Я поруч. А він? Він уміє лише питати: «Ти сьогодні на роботу йдеш?» І якщо відповідаю, то ні – спокійно розвертається й йде. Ані пропозиції допомогти, ані купити ліки, ані запитати, чи є вдома хоча б щось з’їстного.
Я намагалася говорити. Не раз. Але кожну розмову він перетворював на жарт або ображався, як дитина. Ніби я видумую, перебільшую, драматизую. А може, й справді? – думала іноді. Може, я занадто чуттєва? Але потім згадувала, як я стояла на кухні, ледве тримаючись на ногах, а він просто підійшов, поставив брудну тарілку в мийку й пішов. Наче я не людина, а обслуговчий персонал.
Тоді я вирішила: поводитимуся так само. Не зі зла – просто в надії, що він зрозуміє. Захворів він – а я мовчки зайнялася своїми справами. Ані чаю, ані ковдри, ані ласкавого слова. Він одразу почав нявкати: голова болить, їсти нема чого, пити нема чого. «На кухні усе є», – спокійно сказала я. А він? Він не розумів, що відбувається. Метушився між холодиліком і мікрохвильовкою, голосно зітхав, стогнав на півквартири, сподіваючись, що я здамся. Але я не здалася. Я думала – він зрозуміє.
Та, на жаль. Наступного разу, коли захворіла я, він знову проігнорував. Лежала я з температурою, з болем у суглобах, а він пройшов повз, навіть не глянув. Я спробувала знову поговорити. Нагадала йому, скільки років я доглядала за ним, і як лише раз вчинила інакше. А він мені – «Ти тоді за мною не доглядала, тепер і не вимагай». Усе. Один випадок перекреслив усі роки турботи. У цю мить я зрозуміла: він не вміє цінувати. Він не запам’ятовує добра. Він бачить лише те, що йому незручно.
Я не витримала. Мені й так було погано, але всередині все кипіло. Я сказала все, що накопичилося. Все, що стримувала. А він образився. Обидівся! Не я, яку кинули в хворобі, не я, у якої немає навіть моральної підтримки, а він – великий, могутній чоловік, якого не погладили по голіві у потрібний момент.
Напевно, я помилилася. Сильно помилилася в людині. Він не це того, з ким хочеться постаріти. Не той, хто принесе води в останню мить. Не той, хто стане опорою. І від цієї думки болить набагато сильніше, ніж від будь-якої хвороби.
