Кухнею розливалися запахи смажених котлет. Соломія ловко перевертала їх на пательні, чекаючи того самого хрусткого золотистого відтінку. Маленький Олеженька тихесенько сопів у ліжечку в сусідній кімнаті. День видався виснажливим — безсонна ніч, прання, прибирання, готування, знову пелюшки. І все сама.
Раптом — крик. Той плач, від якого у матерів серце стискається.
— Іване, підійди до Олежка! — вигукнула Соломія, не обертаючись, але сподіваючись на чоловікову реакцію.
Тиша.
Вона кинула лопатку, залишила пательню на плиті й кинулася до кімнати. Взяла сина на руки, приголубила, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети підгоріли. Гіркий запах розійшовся кухнею.
— Ну от, котлети — у смітник. Дякую, Іване, — гірко вимовила вона.
Син знову заніячив. А Іван? Той сидів, наче приклеєний, перед телевізором. Там ішов його улюблений матч.
— Іване! Я нічого не встигаю! Підійди до дитини! — знову скрикнула Соломія, підвищуючи голос. І тоді з кімнати розлягся захоплений чоловічий крик:
— ГОООООЛ!!!
Від цього Олеженька заревів ще дужче.
Соломія знову кинулась до сина, притиснула до грудей. Вже не відчувала втоми — всередині кипіло. Повернувшись на кухню, вона сіла за стіл, заплющила очі. Потім підійшла до чоловіка.
— Іване, будь ласка. Виведи Олежка на прогулянку. Мені треба закінчити справи на кухні, та й просто перевести подих…
— Ти що, не бачиш? Я зайнятий! — відмахнувся він, не відриваючи погляду від екрана.
— Усе. З мене досить, — холодно сказала Соломія. — Насолоджуйся своєю свободою, Іванчику. Я йду. До мами.
Вона зібрала речі, зібрала малого. У колясці допоміг сусід — якраз виходив із під’їзду. За годину Соломія стояла біля дверей рідного дому.
— Мамо, ми з Олеженькою поживемо в тебе. Трохи. — Голос тремтів, але в очах була рішучість.
— Живіть, скоки треба, — відповіла мати. — Ви що, посварились?
— Ні, просто я втомилася. Ти ж у відпустці — допоможи мені трохи, гаразд?
Ввечері задзвонив телефон. На екрані — «Іван».
— Соломіє, куди ти пішла? — здивовано спитав він.
— Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол виявився важливішим?
— Я нічого не чув… — пробурмотів він.
— Ось у чому твоя проблема — ти не чуєш. Мене. Нашого сина. Лише себе та м’яч по полю.
— Знову почалося, — буркнув він і відключився.
За годину — новий дзвінок:
— А вечеря де? Чому не приготувала?
— А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш чому? Тому що все — на мені.
— І коли ти повернешся?
— Не знаю. Може, через місяць. Може, через два.
— То навіщо ти взагалі заміж виходила, якщо від мами поїхати не можеш?!
— Навіщо? — голос її зазвенів. — Щоб готувати тобі, прибирати за тобою, прати та слухати про твій футбол?! Усе дитинство мріяла про це! Просто казка!
— А ти хочеш, щоб я «жіночою» роботою займався? Не дочекаєшся! Краще розлучуся, ніж підкаблучником стану!
— Ну й іди. Розлучайся. — Вона відключила дзвінок.
Мати, яка сиділа в сусідній кімнаті, підійшла:
— Все-таки посварились, так?
— Мамо… я не домробітниця. У мене безсонні ночі. Я не прошу багато — просто допомоги. А він кричить: «Розлучуся!» Хай іде кіньми.
— Соломіє, не запалюйся. Так, він неправий. Але батько дитині теж потрібен. Може, ще не все втрачено.
Минув тиждень. Дзвінок.
— Соломіє, я скучив… Приїжджай, — голос чоловіка був жалюгідним.
— Я тільки почала приходити до себе. Завдяки мамі.
— Значить, не повернешся? — тон різко змінився.
— Повернусь. Якщо допомагатимеш. Не прошу по ночах до малого вставати. Але у вихідні — будь ласка. Ти ж батько.
— Не дочекаєшся! Я чоловік, а не баба! Жіноча робота — хай жінки й роблять!
Минув місяць. Олеженька вже спав по ночах. Соломія нарешті перевела подих. Однієї суботи вона підійшла до матері:
— Мамо, я поїду до Івана. Хочу спробувати помиритися. Потім разом за Олеженькою приїдемо.
— Вже час, доню. Спробуй ще раз.
Соломія приїхала додому. Ключ ще був у неї. Відчинила двері. Роззулася. І тут побачила в коридорі жіночі туфлі.
Серце завмерло.
Увійшла у спальню. Там, на ліжку, був він. І не сам.
Мовчки розвернулася, знітившись.
— Соломіє! Почекай! Це все несерйозно! Я… Я лише тебе люблю! — заплутано кинувся він до неї.
Вона навіть не обернулася. Ці слова більше нічого не значили.
Вона могла пробачити багато — байдужість, лінь, навіть його футбольну манію. Але не зраду. Не при живому синові. Не в домі, куди вона збиралася повернутися з надією.
Іноді жінці потрібно лише бути почуВона вийшла за двері й більше ніколи не повернулася.
