Сидів я за кухонним столом, поїдаючи борщ. На обличчі — спокій, навіть байдужість. А вона стояла навпроти, голос тремтів, переходив у крик, слова сипалися, наче град. Але це не злість. Це втома. Це тривога. Це той біль, що накопичувався місяцями, а тепер вирвався назовні — жорстоко, без прикрас.
Докоряла мені за те, що знов позичив гроші другові — тому самому, що не поспішає віддавати. «Усім добрий, а вдома — дірки у бюджеті. Кредит на шиї, дочка Оксана вчить англійську за гроші, мамі треба ремонт, а хто, крім нас?» — кидала вона, не чекаючи відповіді. Згадала й килим, що досі не віднесений до хімчистки, і люстру, яка тиждень стоїть у коробці. Все це — як дрібний дощик, крапля за краплею. І все ж — не злість. Просто нерви. Як завжди.
А я їв борщ. Мовчки. Привик. Знав: покричить — й замовкне. Так було не раз.
Повернувся додому на обід — і дешевше, і шлунку легше. Домашній борщ — мов ліки. Вона взяла відгул, була у стоматолога, встигла й варити. Усе, як завжди. Усе по колу.
Але раптом щось змінилося. Вона замовкла. Зупинилася. Подивилася на мене інакше — наче вперше за багато років. Я постарів. Зникли ті русяві кучері, залишилася лисина, що блищить під лампою. Зморшки на шиї, сутулі плечі, погляд без вогню. Сидить. Їсть. Мовчить. Ковтає не лише борщ, а й своє життя.
На мені — відбиток часу. Усіх турбот, усіх безсонних ночей, усієї нерозказаної болі. Життя не милує — забирає молодість, легкість, сміх. І залишає тільки втому. Та миску борщу.
А колись я був її хлопцем. ТиТим, хто ніс калину, грав на бандурі, співав біля багаття, крутив її на бруківці, цілував у скроню, сміявся голосно, як парубок.
