Ольга приїхала до іншого міста — до дочки. Ярина зустріла матір чемно, як належить, але без особливої теплоти. Ольга, стомлена самотністю та напруженими стосунками з батьками, вирішила залишитися на кілька днів. Ввечері, під час вечері, донька раптом спитала:
— Мам, коли ти плануєш повертатися додому?
— Хотіла ще на пару днів залишитися, — нерішуче відповіла Ольга.
— А мені здається, тобі вже час, — твердо сказала Ярина.
— Ось так, тепер і рідна матір заважає… — з досадою промовила Ольга.
— Мамо, після того, що ти зробила, я не хочу тебе бачити, — несподівано кинула Ярина.
— Що? Що я такого зробила? — Ольга завмерла, не розуміючи.
А Ярина пам’ятала.
Їй було лише сім, коли батьки розлучилися. Відтоді вона жила з бабусею та дідусем, які й стали їй родиною. А мати… Мати вибрала інше життя — чоловіків, залицяльників, нове кохання. Дівчинка росла з почуттям провини за розлучення, за те, що дідусь до старості працює, а бабуся вічно біля плити. Коли в Ольги все було добре, вона могла подзвонити, навіть прийти з тортом. Але варто було проблемам з’явитися — зачинялася у кімнаті, зривалася на всіх, і зникала.
Було в її житті багато чоловіків, але один — Василь — став останньою краплею. Слизький, самозакоханий, неприємний. Коли Ольга спробувала поселити його в батьківській квартирі, ті дали доньці вибір: або він, або сім’я. Ольга вибрала його.
— Твоя матір тепер живе в іншому кінці міста, — сухо сказала тоді бабуся тринадцятирічній Ярині.
— А я?
— А ти залишаєшся з нами. Усе буде добре, дитинко, ми впораємось.
Та Ярина знала — мати її зрадила.
Спочатку Ольга взагалі не з’являлася. Потім приходила на кухню, забирала банки з консервацією і знову зникала. Дівчинка дорослішала, а поговорити було ні з ким. Перше кохання, перші сльози — бабуся не зрозуміє, дідусь мовчить. А мати… вона жила новим життям, поки Василь не кинув її. Повернулася розбитою, жалюгідною, і замість того щоб обняти доньку, знову ридала у кімнаті. Навіть коли знайшла нового чоловіка — Володимира — все повторилося. Виявився він нудним, лінивим і нахабним. Переїхав у батьківську хату, відмовлявся допомагати, навіть дідуся уникав, який один тягнув увесь дім.
Ярина все більше віддалялася. Вступила до університету в іншому місті, рідко навідувала рідних. Мати продовжувала міняти чоловіків, розповідати про нове життя і будувати плани за спиною доньки. А потім Ярина дізналася: їй залишили квартиру бабуся з дідусем зі сторони батька. Це було несподіванкою, але вирішальним. Вона оформила все на себе і, не вагаючись, виїхала.
Мати дізналася випадково. Тут же заявила:
— Чудово! Я переїжджаю до тебе, допоможу з ремонтом, та й роботу знайду гарну у великому місті.
— А ти у мене дозволу не спитала, — спокійно відповіла Ярина. — Я жити з тобою не збираюся.
— Це невдячність! Без мене тебе б взагалі не було! — спалахувала Ольга.
Але Ярина мовчала. Вона згадала себе маленьку, самотню, покинуту. Мати пішла тоді — і вона більше не потребувала її.
Ольга образилася, але не залишила спроб. Дзвонила, приїжджала «лише на день», залишалася на тиждень. Ярина терпіла, доки одного разу не сказала:
— Мам, тобі час додому. У мене своє життя. Поможи краще бабусі та дідусю.
— Я тобі заважаю? — їдко відповіла Ольга. — Ну звісно. Поки ти була дитиною, я була потрібна, а тепер — лише заважаю.
— Ні, мамо. Ти зробила вибір тоді, коли пішла до чоловіка, залишивши мене. Я виросла. Дякую, що навчила не залежати ні від кого.
Ольга поїхала. Поскаржилася батькам, ті співчували їй, але розуміли онуку. Вони були поруч, коли та плакала вночі. А мати… Вона сама віддалилася. У неї з’явився новий залицяльник — Богдан. Серйозний, схоже, порядний. Хотіла познайомити з донькою.
— Приїжджайте, — сказала Ярина.
Зустріла їх чемно. З Богданом поговорила, зрозуміла — нічим не кращий за інших. Через чотири місяці їхні стосунки розпалися. Мати знову заговорила про переїзд. І знову почула відмову.
— Не піднімай більше цю тему, — сказала Ярина. — У мене немає для тебе місця. Ані в квартирі, ані в житті.
І на тому їхнє спілкування припинилося.
Ярина живе у своїй квартирі. Ремонт робила з друзями. Працює, будує своє життя. Без істерик. Без образ. Без матері.
Бо не кожній людині, що дала тобі життя, вдається лишитися у ньому.
