Завжди думала, що чим глибше коріння родини, тим міцніше дерево. Родичі, навіть нові, навіть не завжди близькі — це все одно люди, яких доля звела разом. Ми з чоловіком старанно плекали стосунки з усіма: і з батьками зятя, і з далекими кузенами. Особливо після того, як наша старша донька Марійка вийшла заміж. Таки діти об’єднують. Раділи, що їй трапився гарний хлопець — Тарас, спокійний, з характером, але не грубий. Живуть поки що в орендованій квартирі у Львові, а ми по трохи допомагаємо зібрати на своє. Нелегко, звісно, але хоч якось. Нам і самім нічого з неба не впало.
З матір’ю Тараса, Надією Олексіївною, спочатку все було добре. Живе вона в Івано-Франківську, далеко від нас, тому спілкувалися переважно по телефону, рідко бачилися. Розмова йшла поважно, на рівних, здавалося, все йде своєю колеєю. Та перед Новим роком щось зламалося. Причому не з нашого боку.
Перед святами я подзвонила Марійці — просто так, від душі:
— Донечко, привіт! А ви з Тарасом вже думали, де Новий рік святкувати?
— Ой, мам, ще не вирішили…
— А давай до нас! У нас хата велика, кімнат багато, гостей любимо, тато вже гірлянди на подвір’я повісив. Ялинка стоїть, караоке готове. І Надію Олексіївну кликніть — тато приїде, забере, потім відвезе. Нехай у нас святкує, що їй самій сидіти?
Марійка сказала, порадиться з чоловіком і передзвонить. Ввечері вона відповіла, що вони приїдуть, а ось його мати — ні. Мовляв, або до друзів, або вдома залишиться. У неї, каже, традиція — зустрічати Новий рік тихо, без галасу. Мені стало якось неспокійно. Невже важко один раз бути з дітьми, побачити нову родину? Я ж нічого поганого не пропонувала — саму доброту. Вирішила подзвонити свасі особисто.
— Надю, ну що ти? Одна вдома — сумно! Приїжджай до нас, чесне слово, гостем будеш, окрему кімнату приготую, можеш своїх друзів запросити, якщо хочеш. А у нас — шашлик у дворі, салют, пісні. Все буде весело, по-родинному!
Але вона якось мляво відмахувалася:
— Не знаю. Останні десять років я завжди з друзями. Якщо вони покличуть — піду. Ні — телевізор, плед і спати… З віком, знаєш, галас не для радості.
Не стала наполягати. Подумала: «Ну, може, дійсно їй не хочеться». Але вже наступного дня мені дзвонить Марійка. Голос у доньки збентежений, на межі сліз:
— Мамо, свекруха образилась… Каже, що ми її зрадили. Що я «відбираю сина у матері», що він мав зустрічати Новий рік із нею. Вона пропонувала святкувати в неї — у своїй двокімнатній квартирі… Уявляєш?
Я оніміла. Ми, виходить, зрадники, тому що запросили дітей до простоАле, як кажуть, чиє багаття, того й свято, тому пускай кожен святкує там, де йому тепліше.





