Щоденниковий запис
Діти вже виросли, і тільки-но вона пішла на пенсію – відразу ж втекла від мене, уявляєш? – скаржився сивий чоловік у вишиванці своєму сусідові, з яким грав у шахи.
Осінь щойно почала жовтіти, розсипаючи золоті листки по подвір’ю. Погода була тиха, дихалося легко.
Так склалося, що влітку всі пенсіонери з нашого будинку збиралися в парку. Знайшли затишний куточок з трьома лавками і проводили там вечори, коли спека вщухала. З приходом холодів звичка не зникла – тепер вони просто сиділи біля під’їзду.
– І просто взяла та втекла? Може, це ти винен? – пожартував сусід, переставляючи туру. – Від доброго чоловіка не тікають.
Богдан і сам колись опинявся в такій ситуації, тому розумів, звідки ростуть корені цієї втечі.
Сивий чоловік підняв на нього світлі очі, такі ж, як і волосся, і усміхнувся.
– Шах і мат, Богдане. А що до дружини – то вона навмисне! Знає, що я без неї – як без рук, ось і вчинила так, щоб я прочухав.
Перед відходом так і сказала:
– Набридло мені, Василю, за тобою прибирати! Сам нічого не вмієш – ось і йду, щоб зрозумів, як це важко.
Навіть не сказала, куди.
– І як тепер, Василю? – спитав Богдан, відчуваючи його біль.
– Погано… Точніше, пусто. Хотів першого ж дня «відсвяткувати». Навіть горілочку купив… Приніс, у холодильник поставив, а дістати так і не наважився.
Ніхто не лає, що не можна, ніхто не стурбується. Тиша. І навіть бажання зникло. Така туга навалилася…
Богдан усміхнувся. Він знав цей стан. Сам через це пройшов – так само, як Василь.
Василь задумався, дивлячись на шахівницю.
Чоловіки, що стояли поруч, спостерігали за грою то з цікавістю, то зі співчуттям. В такому віці ніхто не хотів залишатися сам.
Хоч у кожного були суперечки з дружинами, але ж то й є родина – доповнювати одна одну.
– Подзвони їй, скажи, що побачив помилку, каєшся, – запропонував наймолодший із компанії.
Василь махнув рукою:
– Та хто її розбере, що їй треба?
– Як був маленьким, – раптом заговорив сусід із п’ятого поверху, – то пас кіз у баби в селі. Якщо яка втекла, то морквиною приманював назад. Ось і ти примани! Все само налагодиться.
– Чим приманювати? – засміявся Василь. – У неї вже все є, треба не помилитися…
– Давай я подзвоню, скажу, що приходив до тебе п’ять разів, а ти не відчиняєш? – запропонував сусід із сходів.
– Оце ідея! – аж підсів Василь. – Повернеться миттю, подумає, що щось трапилося. А я ось – квіти, торт, все як слід!
На цьому й розійшлися…
…Наступного дня, як і домовилися, сусід Тарас зателефонував дружині Василя й сказав, що той не відчиняє двері. Може, щось сталось?
Василь же не гаяв часу: зранку побіг у магазин, купив улюблених солодощів дружини, потім заскочив до квітникаря, взяв три волошки – і додому.
– Уф, ну й набігався… – подумав він.
Але вирішив, що у домашніх штанах вибачатися негоже. Переодягнувся у свій темно-синій костюм (той, що дружина купила на весілля племінника), і почав накривати стіл.
Все приготував: ігристе в холодильнику, торт, чайник закипів. Сидить, чекає.
У костюмі спекотно, але знімати не можна – треба зустріти Ганну як належить!
Бігав до вікна – не йде!
Потім вирішив зустрічати її з квітами. Узяв волошки, одна – очікувано – зламалася.
Випив трохи горілки, щоб легше було.
Так і просидів годину, стискаючи квіти, поки дрімота не почала його клонити. Ліг обережно, щоб костюм не зім’яти, а квіти притиснув до грудей – щоб не губити…
…Дружина приїхала пізно. Їхала з Чернівців: п’ять годин поїздом, потім таксі.
Підійшла до будинку – а у вікнах темно!
Серце впало – кинулася до дверей, відчинила на два оберти ключа. Увійшла. Тихо… Василя не чути…
– Боже, невже щось трапилося?
Увімкнула світло, зайшла у вітальню – і аж присіла.
На дивані лежав Василь… У костюмі… З пониклими квітами в руках…
Ганна впала на коліна, хвилину мовчала, а потім ридання прорвалося.
– Ганусю! Повернулася! – усміхнувся Василь, простягаючи їй квіти.
– Живий! – скрикнула вона. – Гульвісо ти! Як же я знала – на тиждень залишити не можна! Що ж ти за чоловік!
Докоряла, а Василь тільки посміхався.
– Як же добре знову вдома… – думав він. – Повернулася моя втікачка. Таки приманив.
– Сидить, усміхається! – не заспокоювалася Ганна. – Ось я тобі покажу!
– Кохаю тебе, Ганусю, так сильно, що більше не відпущу, – тихо сказав він.
Вона раптом замовкла.
– За тиждень усе зрозумів… Не йди від мене. Все зроблю, що скажеш.
– І горілку кинеш?
– Та я й не пив, поки тебе не було. Тільки сьогодні трохи.
– Ну добре… – вона– Геть від мене, старий хитруне, – пробурчала Ганна, але вже лагідно, обертаючись до кухні, де на столі чекали квіти, торт і той самий холодильник, який тепер знову нагадував про щастя вдома.
