З самого ранку в квартирі була не просто тиша — вона була напруженою, густою, ніби перед грізою. Не тиша спокою, а тривожна мовчанка, від якої дрижать пальці. Навіть чайник кипів якось несміливо, ніби боявся порушити ту дивну, крихку межу, за якою починався інший світ. Оксана стояла на кухні — боса, з мокрим волоссям, у старій сірій футболці й не могла згадати, навіщо прокинулася о сьомій. Будильник не заводила. Просто відкрила очі — і зрозуміла: щось змінилося.
На столі лежала листівка. Без конверта, між чашкою з недопитим відваром шипшини та пачкою сухариків. Ніби хтось кинув її мимохідь. Почерк був їй до болю знайомий — рівний, акуратний, без зайвих завитків. Таким самим Ігор підписував їй листівки на свята: стримано, але з ледь відчутним теплом у кожній букві.
«Оксано. Вибач. Не зміг більше. Не шукай. — І.»
Вона не торкнулася до листівки. Тільки дивилася. Хвилинами. Може, годину. Ніби у цьому тонкому клаптику паперу крився поріг, переступивши який, все в її житті розсиплеться. Потім увімкнула радіо — диктор бадьоро розповідав про затори на Об’їзній, ніби нічого не сталося. Ніби світ не втратив однієї людини. Тієї самої, що дихала поруч кожного ранку.
Ігор пішов уночі. Так вона вирішила — бо не чула ні кроків, ні хлопця дверима, ні скрипу замка. Тільки — порожня вішалка у передпокої. Його шарф — сірий, колючий — лишився висіти. Навіть парасольку не взяв. Тую, з дерев’яною ручкою та червоною вставкою. Оксана довго дивилася на парасольку, ніби та могла відповісти на питання, на які не вистачало слів.
Вона намагалася згадати, коли вони востаннє розмовляли щиро. Не про сміття чи список із супермаркету, а — по-справжньому. Напевно, у квітні, на лавочці біля озера. Ігор тоді тихо сказав: «З тобою дихати важко». Вона пожартувала. А він, можливо, тоді прощався.
До обіду Оксана переглядала старі фотографії. Там вони разом — у автобусі, у горах, на дачі. Там — його рука на її плечі. Там — він тримає її за талію й посміхається. Раніше ці фото гріли. А тепер всередині була лише холодна, безформна порожнеча. Вона навіть не плакала. І це лякало найбільше. Ніби почуття вигоріли, і залишилася лише сіра, липка пустота.
Ввечері подзвонив Валерко, їхній спільний знайомий. «Ти в порядку?» — запитав він. Оксана відповіла: «Так. Просто не виспалась». Збрехала без вагань. Без напруження. Ніби репетирувала цю фразу все життя. Після дзвінка вона сиділа в темряві, слухала, як капає вода з крана. Кожна крапля — як відлік.
За день вона пішла на Київський вокзал. Просто постояти біля платформ. Дивитися на людей. На тих, хто їде, повертається, поспішає, махає, обіймає, плаче, сміється. Всі живі. Всі кудись біжать. А в ній всередині — тиша, натягнута, як тросик. Ігор завжди ненавидів вокзали. Казав: «Вони занадто голосно нагадують, що все тимчасове». Він не любив навіть проїжджати повз. Але саме там, біля платформи, Оксана зрозуміла — він не просто пішОксана витягла той білет із кишені пальто, стиснула його в руці і вперше за довгі дні зробила глибокий вдих — якщо він чекає, то вона ще не програла.
