Ранкове повітря було важким, наче перед грозаю. У квартирі стояла не тиша, а напружена мовчанка, від якої холонуло серце. Навіть чайник кипів нерішуче, немов боявся порушити ту крихку межу між звичайним днем і чимось незворотнім. Олеся стояла босоніж у кухні, у старій сірій футболці, з вологою на плечах. Вона не пам’ятала, навіщо прокинулась о сьомій. Будильник не ставила. Просто відкрила очі — і зрозуміла: щось не так.
На столі лежала листівка. Без конверта, між чашкою з недопитим узваром і пачкою сухарів. Ніби хтось кинув її мимохіть. Почерк був знайомий — рівний, без зайвих завитків. Таким же Богдан підписував їй вітання: стримано, але з теплом у кожній літері.
*«Олесю. Вибач. Не зміг більше. Не шукай. — Б.»*
Вона не доторкнулася до паперу. Лише дивилася. Хвилину. Годину. Ніби у цьому клапті був поріг, який варто було переступити. Потім увімкнула радіо — диктор бодро повідомляв про затори на Вінницькій трасі, ніби нічого не сталося. Ніби світ не втратив людини, що дихала поруч кожного ранку.
Богдан пішов уночі. Так вона вирішила — адже не чула ні кроків, ні хлопання дверей. Тільки порожня вішалка в передпокої. Його шарф — сірий, колючий — залишився. Навіть парасольку він не взяв. Ту, з дерев’яним руків’ям і красним орнаментом. Олеся довго дивилася на неї, ніби та могла відповісти на питання, яких не вистачало слів.
Вона намагалася згадати, коли вони останній раз говорили по-справжньому. Не про сміття чи список із магазину, а — щиро. Мабуть, у травні, на лавці біля Дніпра. Богдан тоді прошепотів: *«З тобою важко дихати»*. Вона віджартувалася. А він, може, тоді прощався.
До обіду Олеся передивлялася старі фото. Там вони вдвох — у маршрутці, у Карпатах, на бабусіній дачі. Там — його рука на її плечі. Там — він обіймає її за талію і сміється. Раніше ці фотографії гріли. Тепер залишилося лише холодне, безформне луно. Навіть сліз не було. І це лякало найбільше. Ніби почуття вигоріли, а на душі — липка пустота.
Ввечері подзвонив Дмитро, спільний знайомий. *«Ти як?»* — запитав він. Олеся відповіла: *«Нормально. Просто не виспалась»*. Збрехала без вагань. Без тремтіння. Ніби вправлялася ціле життя. Після дзвінка вона сиділа у пітьмі, слухала, як крапає вода з крана. Кожна крапля — як відлік.
Через день вона прийшла на Київський вокзал. Просто постояти біля платформ. Дивитися на людей. На тих, хто їде, повертається, спішить, махає, обіймає, сміється. Усі живі. Усі кудись прямують. А в ній — мовчання, напружене, як трос. Богдан ненавидів вокзали. Казав: *«Вони нагадують, що все — тимчасово»*. Навіть повз них проїжджати не любив. Але саме там, серед чужих прощань, Олеся зрозуміла: він не просто вийшов із квартири. Він пішов із їхнього «ми». І може бути, назад дороги немає.
На третій день вона дістала парасольку. Поставила біля дверей. Потім прибрала. Потім знову повернула. Ніби ця парасолька стала якорем. Нагадуванням, що щось ще може залишитися. Або — повернутися.
Минуло два тижні. Листівка досі лежала на столі. ІнІноді кохання — це не великі жести, а лише парасолька біля дверей, що чекає.
