У лікарняній ординаторській панувала незвична, дзижчача тиша. Старша акушерка, Оксана Іванівна, сиділа з заплаканими очима, не відводячи погляду від порожньої чашки. Кілька барвистих кружок із холодною кавою стояли, де попало, ніби їх кинули у спішці.
Але найстрашніше було не це. А стіл. Той самий стіл, що завжди сяяв ідеальним порядком — акуратні папки, ручки, скріпки, усе по лінійці. Стіл, за яким сидів чоловік-легенда — Борис Тарасович, наш Тарасович. Сьогодні він був невпізнаваний. Стіл завалений — пом’яті папери, записані історії пологів, зім’яті маски, упаковки від ліків, пластикові стаканчики, якісь стрічки, марлечки…
Сам Тарасович сидів, похиливши голову, дивився у нікуда. Руки його тремтіли — ті самі руки, що роками творили дива в операційній. Широкі, масивні, з короткими пальцями, негарні, але чарівні. Саме ними він рятував матерів, витягував дітей, коли, здавалося, надії вже не було. Ніколи — ніколи раніше я не бачила, щоб ці руки тремтіли.
— Скарга прийшла… — прошепотіла мені Оксана Іванівна, притулившись губами до мого вуха. — Хтось із важків, зверху. Керівництво ричало — мовляв, пенсіонер, скільки можна. Усе, — її голос зірвався. — Сказали: «На пенсію».
…Більше двадцяти років тому.
Я тільки-но закінчила ординатуру. Ми з Андрієм, моїм однокурсником, були на першому чергуванні. Пологи — п’яті, плід у поперечному положенні, часу — мізер. Я намагаюся нащупати головку, але вона збоку, ледь чіпляю. Андрій тримає живіт, намагається стабілізувати положення. Обидва мокрі від поту, руки ковзають, серце в п’ятах…
І раптом увійшов він — Тарасович. Без метушні, спокійно натягнув рукавички. Одним рухом, легко і чітко, ніби диригент бере ноту, крізь плодовий міхур нащупав ніжки плоду і — на одній спробі вивів їх, на другій — уже тримав новонароджену в руках. Дівчинка. Заревла одразу. Жива.
— Це міг бути розрив, — промовив він тихо. — За нього відповідав би я. Акушерство — це не про героїзм. Це про знання. Читайте книжки, молодь.
І ми читали. Інтернетів тоді не було. Але був стіл Тарасовича. А під ним — ті самі книжки, яких не було ні в бібліотеці, ні у продажу.
…П’ятнадцять років тому.
Ніч. Передчасні пологи, масивна кровотеча. Дитину не врятували… Жінка на межі, я — у паніці. Стою у курилці, тремтЯ ледь встигла підхопити сигарету, коли Тарасович тихо взяв її з моїх пальців, вилив мій холодний кавун у раковину й простягнув свій термос із трав’яним чаєм.
