Віра стояла біля вікна, і в тисячний раз перебирала в думках останні події. Ввечері до їхньої квартири принесли вінок. Справжній, жалобний, з чорною стрічкою. На ній — її ім’я. Без підпису. Без листівки. Лише тиша та холодний мрак у коробці.
Чоловік, Андрій, навіть не здивувався. Лише знизав плечима:
— Може, це помилка? Або чиясь дурна жарт…
— Помилка? Ти серйозно? — Віра дивилася на нього, наче бачила вперше.
Вона знала, звідки це. Знала, як чітко був виписаний її адрес. Знала, хто єдина людина в їхньому оточенні, що роками не називала її на ім’я, хто завжди зневажав її вслух і мовчки — свекруха.
Оксана Борисівна вважала, що її син заслуговує більшого. Жінки з модельною зовнішністю, з родословною, як у вихованого пса, і бажано без родини — «аби не тяжіла». А Віра? Звичайна, працьовита, п’ятидесят кілограмів у пальто, з простої родини, змалку сама шила собі сукні. Зате любила Андрія справжньою любов’ю.
Але Оксана Борисівна не шукала любові. Їй був цікавий контроль. А коли контроль втрачала — мстила.
Спочатку все виглядало невинно. Дрібні знущання, докори, їдкі поради. Потім — втручання у побут, «подарунки» сумнівного призначення. Потім — підкидання трусів у шафу. Ніби в Віри хтось є. Ніби в квартирі, де кожна поличка — на виду, вона б сховала щось подібне.
Але все списувалося на випадковість. Навіть коли Віра знайшла в ягодах із «передачки» живого вужВона затиснула зуби, відчуваючи, як гнів перетворюється на рішучість — тепер вона знала, що боротьба тільки починається.
