Ніколи не думала, що це вирветься з мене, але… я втомилась. Втомилась від брудної посуду, неприбранної підлоги, задушливого запаху вчорашнього борщу та відчуття, ніби я не вдома, а в занедбаній комуналці. А все це — через рідного сина та його «кохану», яка вже два місяці живе в нас, ніби на курорті.
Віталіку двадцять років. Він заочно вчиться у КНУ, нещодавно повернувся зі служби та одразу влаштувався на роботу. Здавалося б — дорослий чоловік, почав самостійне життя, допомагає з оплатою комунальних, не марнує час. Я справді пишалася ним. Аж до однієї розмови.
— Мам, — якось сказав він, — Олені важко вдома. Батьки сваряться, кидаються речами, не дають вчитися. Нехай трохи поживе у нас, поки вони не заспокоються. Ми тихі, проблем не створимо.
Я тоді пожаліла дівчину. Вона бувала в нас до того — скромна, чемна, очі в підлогу, голос ледве чутний. Хіба можна відмовити? Тим більше у Віталика окрема кімната, місця досить. Але я й уявити не могла, який «сюрприз» чекає на мене.
Спочатку вони намагалися: мили посуд, прибирали, поводилися тихо. Навіть графік прибирання склали: субота — їхній день, середа — мій. Я раділа — може, справді подорослішали. Але через три тижні все розсипалося.
Засихаючі тарілки зі шматочками їжі лежали у мийці цілими днями, на підлозі — волосся, пакетики, обгортки. У ванній — плями від шампуню, волосся у зливі, мильні розводи. Їхня кімната перетворилася на справжню леговище: одяг розкиданий, крихти на столі, ліжко завжди не застелене. А Оля спокійно ходить по хаті з маскою на обличчі, ніби у спа, а не в гостях.
Я намагалася говорити, просити, нагадувати. У відповідь — одне й те саме: «Не встигли, зробимо потім». А «потім» тягнулося віками. Тоді я просто почала класти ганчірку та швабру їм у руки — мовчки, без докорів. Та й це не допомагало. Одного разу розлили сметану на скатертину — навіть не витерли. Просто пішли. І знову все прибираю сама.
Коли зайшла до їхньої кімнати і побачила цей хаос, більше не стерпіла:
— Вам самій не огидно тут бути?
А син, навіть не зморгнувши, відповідає:
— Генії панують над хаосом.
Та якого генія? Я бачу двох дорослих людей, яким зручно жити у свинарнику та користуватися матір’ю за безцінь.
Віталик, звісно, обіцяв допомагати — купувати продукти, платити частину рахунків. На ділі вносить лише за комуналку. Їжу купує раз на тиждень, а ось замовляють її майже кожен день. Суші, піца, доставки… мене теж частуАле сьогодні я остаточно вирішила – або вони змінюються, або йдуть геть з мого дому.
