Коли-небудь ви дивилися на людину свого віку і думали: «Ні, це неможливо! Я точно не виглядаю настільки старою… чи не так?»
Ось історія, яка трапилася з моєю знайомою:
Мене звати Оксана. Я чекала на автобус на зупинці, і коли нарешті зайшла, помітила посвідчення водія. Там було його повне ім’я — і воно мені щось нагадало.
Раптом у мене промайнув спогад про високого гарного хлопця з чорним волоссям, в якого я була закохана ще в школі… майже 35 років тому.
На мить мене пройшла думка: «Невже це він? Той хлопець, про якого я мріяла?»
Але коли я уважніше подивилася на водія, сумнів розвіявся. Він був лисий, з сивиною, зморшкуватий, з невеличким животиком — виглядав набагато старшим!
Та все одно я не втрималася й запитала:
— Вибачте, а ви навчалися у школі №35?
— Так, навчався! — усміхнувся він.
— А в якому році закінчили?
— 1982-му… А чому ви питаєте?
Тоді я не витримала й випалила:
— Ми ж були однокласниками!
Він пильно подивився на мене…
А потім…
ЦЯ ЛЮДИНА…
ЛИСИЙ,
СИВИЙ,
ЗМОРШКУВАТИЙ,
ТРОХИ ПОВНИЙ,
ІЗ ВТОМЛЕНИМИ ОЧИМА ТА ПОВІЛЬНОЮ ХОДОЮ…
ПИТЛИВО ПОЗИРНУВ НА МЕНЕ І ЗАПИТАВ:
— А ви в нас який предмет викладали, пані?
З того дня я ніколи не суджу людей за зовнішнім виглядом.
Але зізнаюся… наступного разу перед виходом я доклала куди більше зусиль, щоб виглядати добре!
Скажіть, ну хіба це не болюче?
