Сьогодні в мене стався дивовижний випадок, і я хочу записати його тут, у щоденнику.
Бабуся Оксана сиділа за кухонним столом і в’язала теплі шкарпетки — ниточка за ниточкою, акуратно та старанно. У паспорті вона була Оксаною Михайлівною, але всі в селі кликали її просто Оксана, по-рідному, з любов’ю.
У хаті стояла зимова тиша, лише радіо на підвіконні тихо скрипіло. Раптом заскрипіли двері. Бабуся підвела очі — і завмерла. На порозі стояв… справжній Дід Мороз. Червона шапка, біла борода, хутряний кожух — усе, як має бути.
— Добрий вечір, Оксанко! — усміхнувся він. — Приймеш гостя?
Оксана поправила окуляри, уважно подивилася на нього, на його мішок і чоботи, і здивовано вимовила:
— Господи, та невже це справді ти? Та звідки ж ти тут узявся?..
— Як звідки? — засміявся дід. — Сьогодні ж 31 грудня! Усі люди зустрічають Новий рік. А я до тебе — з подарунком.
— Та навіщо я тобі, старе? Краще б діток привітав, віршики послухав. А я? Стара баба, вже всі подарунки переглянула.
— Діточок у селі — на пальцях перелічити. А ось твої шкарпетки такі теплі, — кивнув він на в’язання. — Значить, і ти гостинця заслужила.
— Ну, якщо вже прийшов, давай, даруй, — усміхнулася бабуся. — Тільки я тобі вірші читати не буду, спина болить, ледве ходжу.
— Тоді розкажи, що доброго зробила цього року.
— Та що я… — задумалася Оксана. — Онукам рукавички зв’язала, сусідам — шкарпетки. Овочі роздала. Може, й не від доброти, а просто робити нічого.
— Не скромничай. Це й є добро — коли робиш щось від щирого серця.
— А мій старий, до речі, десь гуляє. Пішов зранку — і ні слуху.
— Так я ж і до нього хотів зайти. Що, все такий ж жартівник?
— Ще й який! По сусідах ходить, казки розповідає, пісні співає. Усіх веселить, щоб не сумували.
— Ти його любиш?
— А ти як думаєш? — усміхнулася Оксана. — Ми з ним піввіку разом. Вдаємо, що трохи глухі, що не все чуємо і не все бачимо. І не сваримося. А навіщо?
Дід Мороз дістав із мішка хустку — м’яку, вовняну, з вишивкою та блискітками.
— Ось, тримай. Одягнеш — і на десять років молодшою станеш.
— Яка ж краса! — очі бабусі засяяли. — Про таку все життя мріяла. Дякую тобі!
— Дякуй чоловікові, — підморгнув дід. — Це він мені листа написав.
Він вийшов у сіни, зняв кожух і шапку й сховав їх у скриню.
— Ох, Оксанко моя… — пробурмотів він. — Не впізнала рідного голосу. Чи вдає, що не знає?
А бабуся крутилася перед дзеркалом у новій хустині й шепотіла:
— Ось так і живемо, Івасю… Ніби нічого не знаємо. А ж ми знаємо. Просто любимо по-своєму. І диво — саме в цьому…
Сьогодні я зрозумів, що справжнє чудо — не у віршах чи подарунках, а в тих маленьких таємницях, які роблять наше життя теплішим.
