Мама, я сьогодні пізно повернусь, у Ліни день народження. Ми з друзями йдемо в кіно, — Артем на ходу поцілував Марію в щоку і зник у ванній. Крізь двері долинув його безтурботний сміх — він щось наспівував, відкриваючи кран.
Марія стояла біля вікна і слухала, як життя знову гуде поруч. Артем був щасливий. Легкий. Вільний. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила у просте щастя. Сергій здавався чоловіком мрії — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, одружилися, почали життя з чистого аркуша. А вже через кілька років Марія зрозуміла — її життя складається лише з побутових клопотів, мовчання та самотності.
Сергій все частіше затримувався «на роботі», повертався похмурим, відчуженим. А потім була та баночка дитячого пюре в його сумці. І підгузники. Вони назавжди врізалися в її пам’ять, як доказ.
— Це… не те, про що ти подумала, — пробурмотів він тоді.
— А що ж це, Сергію? Що це?! — кричала вона, стискаючи банку, ніби останню нитку реальності.
Після цього все розвалилося. Було важко, але вона вистояла. Вона виховувала Артема сама. Без підтримки. Лише свікруха залишилася поруч — допомагала, не кидала.
Артем виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона пишалася ним. Але іноді… Іноді поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла телефон — і побачила сповіщення: «Павло надіслав вам запит у друзі». Павло… Її шкільна симпатія. Той, хто колись чекав її біля школи з волошками. Вона й не знала, що досі пам’ятає його усмішку. Але серце раптом стиснулося.
— Людо, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Павло, той самий Павлусь із 10-Б, знайшов мене у Фейсбуці!
— Серйозно?! Той, що був у тебе закоханий по вуха? Сергій же тоді аж скреготав зубами, як його бачив. Додай його! Кажуть, він зараз при справах, і нещодавно розлучився.
Вона додала. І все закрутилося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого палали щоки. Павло був уважним, чемним, щирим. Їй здавалося, що вона знову оживає.
— Артеме, я хочу познайомити тебе з кимось, — сказала вона одного дня синові.
— З Павлом? — посміхнувся він. — Мам, я все бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Вперше за довгі роки. Але це тривало недовго. Павло став писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшов лист, від якого в горлі застряг ком:
«Маріє, пробач. У мене є інша. Ти тоді обрала Сергія — це було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася на екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така злопам’ятність? Усе це — лише гра? Помста за юнацьку образу?
— Ну й підлюка, — зітхнула Люда, коли почула все. — Напиши йому! Гідно.
Вони разом склали повідомлення — з іронією, витончено, гостро:
«Дорогий Павле! Величезне тобі дякую! Я не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, так фліртувала, так відчувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість. Наче зняла двадцять років. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Успіхів. Цілую (платонічно). Марія».
Відповідь прийшла миттєво — потік образ, докорів і нарікань. Але Марія вже сміялася. Вперше — по-справжньому.
А через тиждень її зупинила біля супермаркету блондинка:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Павлом!
Марія завмерла, а потім — несподівано для самої себе — посміВона глянула блондинці прямо у вічі і прошепотіла: «Дорога, тобі ще пощастило — він сам тебе покинув би через місяць», і пішла геть, відчуваючи, як останній камінь минулого нарешті впав з її плечей.
