«Тобі кіт важливіший за небожа!» — вигукнула мати.
З дитинства я, Соломія, мріяла про свого кота. І от, у 20 років, я купила кошеня у перевіреного розплідника у глибинці під Черніговом. Назвала його Барсиком, і він став моїм найкращим другом. Я віддавала йому весь вільний час: піклувалася, грала, доглядала. Він був не просто улюбленцем — він став частиною моєї душі, моєю втіхою у важкі дні. Батьки не заперечували проти кошеняти, але ніколи не розуміли, чому він так вагомий для мене. «Краще б дитину народила, ніж з котом возитися!» — кидала мама, Ганна Іванівна, з досадою. Її слова ранили, але я мовчала, не бажаючи сварок.
Моя старша сестра, Оксана, народила сина, Ярика, і з тих пір на мене часто звалили турботу про нього. Але, чесно кажучи, я не відчувала до небожа ніж хвилинних почуттів. Я допомагала сестрі: готувала їжу, прала, прибирала, але нянчитися з дитиною було для мене важким обов’язком. Це не приносило радості, лише виснажувало. Коли Оксана втомлювалася, з Яриком сиділа мама. Я ж, повертаючись додому, бігла до Барсика. Його муркотіння, його відданість наповнювали мене теплом. Одного разу мама не витримала й накинулася на мене: «Що, для тебе звірина важливіша за сина рідної сестри?!»
Я чесно відповіла: «Так». Це була правда. Барсик був моїм світлом, а Ярик, хоч і небіж, залишався для мене далеким. Мама спалахувала лютью, сиплячи на мене дощ докорів: «Як ти можеш так говорити? Це ж рідна кров!» Оксана лише насміхалася, називаючи мене божевільною. Але я стояла на своєму. Чому я маю змушувати себе любити дитину, якщо не відчуваю до неї прив’язаності? Їхня реакція розпалила в мені опір. Я не хотіла удавати заради їхньої схвалення.
Мати, мабуть, вирішила мені помститися. Одного разу я затрималася у подруги й не повернулася додому на ніч. Вранці, увірвавшись у хату, я не знайшла Барсика. Мама байдуже заявила: «Він чогось злякався, двері у сіни були відчинені, ось і втік». Моє сердце завмерло. Я плакала, дзвонила сусідам, розклеювала оголошення, але Барсик зник. Ця втрата стала для мене трагедією. Він був моїм другом, моєю рятівною соломиною в хвилини самотності. Незабаром я переїхала до нареченого, Тараса, у Київ. Ми завели нового кошеня, але біль через втрату Барсика не вщухав.
Через кілька місяців я приїхала у рідне місто провідати батьків. Мій молодший брат, Олесь, не витримав і розповів правду. Виявилося, поки мене не було, мама з Оксаною вирішили мене «виховати». Вони вигнали Барсика з дому, бо я насмілилася сказати, що він для мене важливіший за Ярика. Олесь спочатку був заодно з ними, але потім зрозумів, що вони зайшли надто далеко. Дізнавшись це, я відчула, як усередині все перетворюється на лід. Моя власна мати й сестра зрадили мене, відібрали того, хто був мені дорогий, лише щоб довести свою правоту. Вони не бачили в Барсикові нічого цінного — для них він був просто звірям, а для мене — частиною життя.
Як вони могли не зрозуміти? Барсик був зі мною у найважчі моменти, його тепло давало мені силу вставати зранку, йти на роботу, жити далі. Ярик, за всю повагу, був для мене чужим. Я допомагала Оксані з почуття обов’язку. Але вона, мабуть, не цінила мене, коли погодилася на такий жорстокий вчинок. Вони з матір’ю хотіли мене «перевиховати», змусити полюбити небожа так, як я любила кошеня. А коли я не підкорилася, вони покарали мене, вигнавши Барсика. Це було не просто зрадою — це було знищення частини мене.
Я не знаю, що сталося з Барсиком. Хочу вірити, що його підібрали добрі люди, що він знайшов новий дім. Але біль від цієї втрати залишиться зі мною назавжди. Мама й Оксана зруйнували мою довіру. Їхній вчинок показав, як мало вони мене поважають, як мало цінують мої почуття. Я більше не хочу бути частиною їхнього світу, де любов вимірюється обов’язком, а не серцем. Барсик був моїм вибором, моТепер мій новий кіт сидить на підвіконні та дивиться у вікно, немов шукає там свого попереднього друга, а я розумію, що деякі втрати не злікуєш ніколи.
