У Ганни була дочка — справжня врода. Хоч виблагала її вона нелегко і народила пізно, майже у сорок років. До того жанчинка овдовіла, залишившись сама, бо дітей з покійним чоловіком Бог не дав.
Того літа поїхала вона до двоюрідної сестри у місто, пробула там два тижні, а після повернення через дев’ять місяців народила донечку Оксанку.
Сусідки в селі, звісно, шепотілися, але Ганна нікому не розповідала, хто батько дитини, і чому той їх не відвідує.
Навіть найближча подруга так і не дізналася таємниці. А Оксанка росла на заздрість усім — вродлива, яснолика, здорова дитина.
А як же Ганна опікувалася нею! Одягала найкраще, розум навчала, до господарства змалку привчала. Виросла Оксана — висока, статна, доброзичлива. Після школи закінчила курси у райцентрі та повернулася в рідне село бухгалтеркою на птахофабрику.
Там і познайомилася з Григорієм. Він був із приїжджих, недавно оселився в селі як агроном. Освічений, не в приклад місцевим хлопцям. Вони сподобалися одне одному. Через місяць Гриць у коханні зізнався, і незабаром вони одружилися. Оксані — двадцять один, йому — двадцять п’ять. Весілля гуляло все село.
Та он як виявилося — після весілля Гриць почав десь зникати: на день, на два, потім повертався. А одного разу влітку сиділи вони з Оксаною у садку, чай пили. Раптом до хати під’їжджає машина, а з неї виходить жінка з хлопчиком.
“Ось, каже, приймай, тату, на канікули”. Виявилося, це його перша дружина, про яку він Оксані й слова не промовив. А до сина, виходить, навідувався. Обману дівчина не пробачила — зібрала речі та до матері пішла.
Скільки сліз пролила Ганна, а дочка лише докоряла:
— Та й що, що раніше була сім’я? Тепер він тебе любить. Прийми хлопця, адже він лише на канікули.
Та Оксана стояла на своєму — розлучилася. Молода та вперта. Зібралася та в місто вирушила шукати кращої долі. До матері навідувалася часто, але похвалитися було нічим — ні справжньої роботи, ні власного кута, ні чоловіка.
Коли ж їй виповнилося двадцять вісім, мати захворіла, знесилилася. Оксана все кинула та повернулася доглядати її.
Гриць вже одружився вдруге, двоє дітей у нього, а нова дружина аж тремтіла, щоб Оксана не почала його відбивати: мовляв, міська, розфуфірена.
Та дівчина ні на кого не зважала. З двору не виходила, всю себе матері віддала, доглядала, годувала, ліки давала.
Два роки, можна сказати, на собі тягла, хоч лікарі й року не обіцяли. Та й не стало її…
До міста Оксана більше не повернулася — не припало їй до душі метушливе життя. А дружина Гриця так і не заспокоїлася. Він сам похмурнів, став суворим. Та на поминках Ганни був першим помічником. Дівчина дякувала, але уваги йому не приділяла.
А красива була — як у двадцять, так і в тридцять. Ніхто б і не вгадав! А Гриць уже й сивину у волоссі мав.
Аж раптом — нова подія. В селі знову гомін! У Шевченків син Богдан зі служби повернувся. Двадцятирічний красень, плечима — як у дужого медведя, руки сильні.
Дівчата в селі всі як одне закохалися, чекали, на кого він погляне. Та Богдан ні на кого не дивився.
Аж ось одного разу пішов він до річки, а там Оксана купається — пливе, мов русалка, волосся по воді розкинулось.
Побачив хлопець таку красу — і серце в грудях забилося! Сів на березі, чекає, поки вона вийде. А потім і сам у воду ринув — і виніс її на руках.
Оксана сміється, виривається, а Богдан не відпускає. Закохався з першого погляду і одразу заміж покликав. Не минуло й двох тижнів з першої зустрічі.
Батько аж лютує, мати в сльозах: “Що це за витівки?! Вона ж заміжня була, у місті побувала, а ти ще хлопчина зовсім, який ти їй чоловік?!”
У селі переполох. На Оксану всі скоса дивляться. А дівчина? З Богданом два вечори посиділа на березі, а що він її покохав — хіба серцю накажеш?
Прийшли до неї батьки Богдана — благають, щоб залишила хлопця. “Не пара вона йому!”
Тоді Оксана зібралася та знову в місто поїхала. Не буде їй щастя тут — ні з коханням, ні з осудами….
…Минуло сім років.
Життя в місті у бідної Оксани теж не склалося. Працювала у крамниці, житло знімала. Потім зустріла добру людину — одружилася, народила сина.
Чоловік виявився господарним, забезпеченим. Жили вони у великій хаті, виховували дитину. Чоловік часто казав, що треба б у село з’їздити, з хатою щось вирішити.
Та Оксану туди і не тягло. Навіть коли на могилу до матері їздила — у село не заходила.
Лихими спогадами обернулося для неї те лихоліття: і смерть матері, і осуди селян. Хату, звісно, варто було провідати — скільки років пустувала. Та поки збиралися — чоловік захОднак доля знову звела їх з Богданом, коли він приїхав до міста, знайшов її і, поклавши перед нею всі свої заощадження, попросив дати йому останній шанс — адже двадцять років він так і не зміг її забути.
