Коробочка з персенечком
Оля з Дмитром дружили ще зі школи. Жили в одному будинку у сусідніх під’їздах, вчились в одному класі. Перші два роки вчителька зустрічала їх після уроків, бо бабуся Дмитра хворіла. Мама Олі працювала у зміну, а тато часто їздив у відрядження.
— Олю, ідем до нас, борщиком пригощу, — запрошувала кожного разу бабуся.
Підходячи до дому, Оля з нетерпінням чекала, чи згадає бабуся запросити її на обід. З задоволенням їла наваристу юшку, голубці чи вареники з вишнями.
— Ти що, знов нічого не їла? Для кого я готую? Ніби тебе вдома не годують, — лякала мати, відкриваючи ввечері холодильник.
Оля казала, що їсти самій нудно, що бабуся запросила, і вона не могла відмовитись. Але з третього класу вони почали вчитись у другу зміну. Бабуся вже не кликала Олю на обід, бо мама чекала доньку вдома. А потім і зовсім перестала зустрічати Дмитра після школи.
— Та годі вам. Я що, маленький? Ніхто з однокласників не ходить з бабусями, соромно, — відповів Дмитро на Олине запитання.
Оля почала помічати, що Дмитро більше не чекає на неї у роздягальні, намагається втекти, поки вона одягається. Або йшов із хлопцями, не звертаючи уваги на Олю, що плелась позаду.
Та й у школі Дмитро уникав її. Все через те, що хлопці кепкували, називаючи їх нареченими. Оля сердилась. Коли Дмитро просив списати домашку, вона гордо піднімала підборіддя й відмовляла.
У старших класах більшість однокласників почали зустрічатись. Дмитро перестав соромитись Олі. Вони знову ходили додому разом. Він часто забігав до неї, щоб списати завдання чи підготувати доповідь.
Одного разу Оля прийшла зі школи й застала маму в сльозах.
— Щось з татом? — злякалась вона.
— Пішов від нас. До іншої. Щоб у нього все відсохло…
З того часу мама замкнулась, плакала чи сиділа, застигнувши поглядом у стіну. Вдома стало нестерпно. Олі не хотілось іти додому. А в Дмитра занедужала бабуся. Вона все забувала, навіть поїсти. Дмитру доводилось стежити за нею, щоб не пішла гуляти й не заблукала, не залишила включеним газ.
Перед ЗНО всі обговорювали, куди вступатимуть. Оля знала, що грошей у них із мамою нема, на бюджет не потрапити, тому одразу пішла до технікуму. А Дмитро вступив до університету.
Тепер вони бачились рідко, хіба випадково на вулиці. Спочатку перекидались кількома словами, потім лише вітались. Інколи Оля бачила Дмитра з дівчиною. Він робив вигляд, що не помічає її.
Оля ревнувала, сердилась і ображалась. Дмитро їй подобався. Чи було це кохання чи дружба — вона не знала. Але бачити його з іншою було боляче.
На останньому курсі до них у технікум прийшов новий викладач, тільки-но закінчив педагогічний. Він ніяковів, з дівчатами майже не розмовляв. Носив великі окуляри у товстій чорній оправі.
Одного разу на вулиці гримів дощ, весняний і галасливий. А Оля забула парасольку. Стояла під козирком і чекала, поки перестане.
Вийшов Олександр Петрович, дістав із портфеля парасольку.
— Олю, ви далеко живете? — несподівано запитав.
— Три зупинки на маршрутці, — відповіла вона.
— Я на машині, можу підвезти, — запропонував.
— Та що ви, Олександре Петровичу. Зараз перестане, — відповіла Оля.
— Не вірте. Ходімо. — Він прикрив її парасолькою, і вони підійшли до старенької «Таврії».
Олександр Петрович сів за кермо та зняв окуляри.
— Ви що, без окулярів їздите? — здивувалась ООля подивилася йому в очі, зрозуміла, що він не просто викладач, а людина, яка так само шукає щастя, і прошепотіла: “Так”.
