— Василю, коли це закінчиться?! — голос Соломії дріжав від втоми та розпачу. — Ми вже два роки одружені, а досі мешкаємо у твоєї мами. Доки це триватиме?
— А тобі що знову не так? — насупився чоловік. — У нас дах над головою, усе під рукою. У тебе нема квартири, а оренду ми не потягнемо. Мама готує, допомагає, піклується. У чому проблема?
— Краще тіснитися у найманій однушці, ніж жити з твоєю матір’ю… — прошепотіла Соломія.
Василь лише розвів руками.
— Хочеш — їдь до своєї мами в село, кидай роботу. Я залишаюся. Я звик до міста.
Ці слова вразили Соломію особливо гірко. Так, вона родом із маленького села під Вінницею, де залишилася її мати. Але ж вона не винна, що доля занесла її до міста, де вона зустріла чоловіка, знайшла роботу, почала будувати життя. А тепер їй наче натякають: ти тут чужа.
Життя під одним дахом зі свекрухою ставало нестерпним. Для Василя, звісно, все було зручно — адже для матері він ідеальний син, його вона не дорікає, не чіпляється, не повчає. Але Соломії дісталася роль ворога — чужинки, яка нібито «відібрала» у матері сина.
Ганна Іванівна рано овдовіла. Сина виховувала сама. І все її життя тепер — Василь. Тому з самого початку вона сприйняла Соломію як суперницю. Зовні — ввічлива, чемна. Але варто було Василю вийти з кімнати, як починався холодний нагляд.
Спочатку свекруха критикувала, як Соломія миє посуд і розставляє чашки на полиці. Потім почав дратувати чай — то солодкий, то гіркий, то «зовсім без смаку». Разом вона навіть звинуватила Соломію, що та псує здоров’я сина, бо кладе в чай цукор.
Кулінарія стала окремою темою. Будь-яку страву, приготовану Соломією, Ганна Іванівна або ігнорувала, або викидала. Дівчина все частіше відчувала себе зайвою у цьому домі. Вона рано йшла на роботу, а ввечері намагалася затриматися якомога довше — лише б не повертатися до квартири, де кожна дрібниця ставала приводом для докорів.
Навіть якщо на тумбочці лежала серветка — свекруха миттєво починала їдко зауважувати, мовляв, «у бруді жити тільки звикла». Жодного теплого слова, ані краплі поваги. Лише докори, іронія, холод.
Одного разу Соломія не витримала. Зібрала речі і поїхала до матері — у те саме село, з якого колись вирушила за мрією. Сиділа біля вікна і плакала. Не від образи — від втоми. Від того, що не вистачило сил боротися. Не вистачило чоловіка поруч.
Минув час. Біль затих. І тоді прийшло усвідомлення: не треба було мовчати. Треба було раніше сказати Василеві відверто, рішуче, по-справжньому. Попросити, вимагати підтримки, а не терпіти все самотою. Адже якщо чоловік мовчить — це теж відповідь.
Тепер Соломія знає: жити з чужою жінкою, навіть якщо це мати чоловіка, — завжди ризик. Особливо якщо ти залишилася сама в цьому «трАле тепер вона також розуміє: іноді треба йти, щоб знайти себе знову.
