«А ти куди це серед ночі? Чого дітей збудила?» — спитав він, і в його голосі вже промайнуло роздратування.
Тієї ночі Олег повернувся додому раніше — стрілки годинника ледве перевалили за північ. Він уже збирався перевдягнутися й лягти спати, коли раптом побачив дружину, яка поспішно одягала сонну доньку. Поруч стояв син, похмурий і невдоволений. Олег не розумів, що відбувається.
— Стій. Куди це ти збираєшся в такий час? Чого дітей турбуєш? — гаркнув він, і в його очах блиснула злість.
— Ми йдемо. Я більше не можу так жити, — тихо відповіла Соломія, дивлячись йому прямо в очі. Колись він був для неї всім — ласкавим, уважним, сильним. Тепер же в її погляді були лише холод і втома.
— От і йди! — ревнув Олег, не зважаючи на те, як його крик лякає дітей. — Кому ти така з двома дітьми потрібна? Дурна!
— Побачимо, — промовила Соломія й, не озираючись, вийшла за двері.
Перший рік шлюбу вона жила, ніби у казці. Олег носив її на руках, обдаровував квітами, пригощав кавою. Усі подруги заздрили. Лише мати похитувала головою: «Ех, з цим парубком ти намучаєшся». Але Соломія лише сміялася — з нею він буде іншим, адже вони кохаються.
Коли народився син, у домі з’явилися сварки. Недомовки переросли в образи, а потім вона дізналася — у нього інша. Витримати це було неможливо, але вона залишилася — заради дитини, заради видимості родини. Потім народилася донечка, а Олега вдома ставало все менше. Соломія чула чужі парфуми на його сорочці, випадково натрапляла на незнайомі імена в телефоні, але мовчала. Не тому, що не бачила. Бо боялася. Як уйти? Куди йти з двома дітьми?
Вона влаштувалася касиркою в магазин. Маленька зарплатня, тісна квартира, жодної допомоги — і все ж вона тягла цей тягар.
Одного вечора до її каси підійшов чоловік.
— Це вам, — сказав він, поклавши букет тюльпанів. — Просто хотів, щоб ви посміхнулися.
Його звали Тарас. Він часто приходив у магазин, купував хліб, ковбасу, каву.
— Соломіє, можу я вас провести? — питав він раз за разом.
Вона відмовлялася. Не вірила, що хтось може бажати жінку з двома дітьми.
Та одного разу не витримала:
— У мене двоє дітей!
— Чудово, — усміхнувся Тарас. — Тоді у вихідні йдемо у парк.
Він навчив її сина грати в шахи, взяв доньку на ковзанку, біг у аптеку серед ночі, коли хтось із дітей захворів. Вона намагалася відштовхнути його, але він лише сміявся:
— Думаєш, я відпущу таку жінку? Вийдіш за мене?
Минуло п’ять років. Соломія — дружина Тараса. У них четверо дітей — двоє спільних і двоє від першого шлюбу. І всі сусіди кажуть, як вони схожі на батька.
— Вони й справді стають схожими на тебе, — шепоче вона йому вночі.
— А як інакше? Я їх люблю. Вони — частина тебе. А отже, і моя.
