«А ти куди це серед ночі? Чого дітей збираєш?» — спитав він. «Ми йдемо від тебе»
Тієї ночі Олег повернувся додому трішки раніше — стрілки годинника ледве перевалили за північ. Він уже збирався перевдягнутися й лягти спати, як раптом побачив дружину, яка поспіхом натягала куртку на їхню сонну молодшу доньку. Поруч стояв син, похмурий, з незадоволеним виглядом. Олег не розумів, що відбувається.
— Стій. Куди це ти зібралася в таку пізню пору? Нащо дітей будиш? — зірвався він, вже роздратований.
— Ми йдемо. Я більше не можу так жити, — спокійно відповіла Мар’яна, дивлячись чоловікові в очі. Колись, не так давно, вона дивилася на ці очі з захопленням. Тепер у них були лише злість, холод і зневага.
— Ну й вали! — заревів Олег, не зважаючи на те, як його крик налякав дітей. — Кому ти така з обузою потрібна? Дурна баба!
— Побачимо, — відповіла Мар’яна і, не озираючись, вийшла за двері.
Перший рік шлюбу вона жила, як у казці. Олег носив її на руках, був уважним, турботливим, гарним, впевненим у собі. Всі подруги заздрили. Лише мати тихо шепотіла: «Ох, натерпишся ти з цим гарнюном». Але Мар’яна лише махала рукою — вірила, що з нею буде інакше, адже вони кохали одне одного.
Коли народився син, у домі почалися сварки. З’явилися недомовки, образа осіла в душі. Потім вона дізналася — у чоловіка коханка. Світ завалився, але вона залишилася. Заради дитини, заради видимості родини. Потім — друга вагітність, донька. А за нею — часті відрядження Олега, безглузді пояснення, байдужість. Мар’яна все розуміла, але мовчала. Не тому, що була сліпою, а тому що боялася. Куди піти? Де жити з двома дітьми? Як виживати?
Вона чула чужі парфуми на його одежі, чула випадкові імена, а одного разу він навіть назвав її «Лізочкою». Але нічого не казала. Жила, як робот. Ранок, діти, робота. Влаштувалася касиркою у супермаркет. Мізерна зарплата, маленька квартирка, жодної допомоги. Але й це тягнула — бо треба.
Одного вечора хтось акуратно поклав букет на її касу.
— Це вам. Просто… дуже хочеться, щоб ви посміхнулися, — зніяковіло сказав покупець. Богдан, постійний клієнт, який завжди брав одне й те саме — хліб, ковбасу, каву.
— Богдане. У вас закінчується зміна? Можу я вас провести?
Вона відмовилася. Потім — знову. І ще раз. Мар’яна не вірила, що комусь може бути цікавою жінка з двома дітьми. Власний чоловік забув про них, не зателефонував жодного разу за рік. А цей чужак — питав, цікавився, піклувався.
Одного разу вона не витримала:
— У мене двоє дітей!
— Чудово, — посміхнувся він. — Тоді на вихідні плануємо зоопарк.
Вона здивувалася. А він навчив її сина грати в шашки, доньку — кататися на лижах. Біг у лікарню вночі, якщо хтось захворював. Мар’яна намагалася його відштовхнути, але він лише сміявся:
— Думаєш, я дозволю впустити таку жінку? Вийдеш за мене?
Минуло п’ять років. Мар’яна — дружина Богдана. У них четверо дітей — двоє спільних і двоє від першого шлюбу. І всі сусіди кажуть, як вони схожі на Богдана.
— Вони й справді стають схожими на тебе, — шепоче вона йому вночі.
— А як інакше? Я їх люблю. Вони — частина тебе. А значить, частина мене.
