— Куди подалася скаржитися на доньку? — бурмотала Мар’яна, лежачи на просідаючому дивані й закриваючи обличчя рукою. — Хай хтось пояснить їй, що матір треба шанувати. Хоч хтось. Хоч хто-небудь…
У кімнаті стояв сивий напівтемряви. Запах простроченого вина, брудного посуду та важкого повітря в’ївся в шпалери та стіни. Мар’яна не могла підвестися — голова дзвеніла, ніби в черепі застряг потяг, і зупинка кожного вагону супроводжувалася нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятала. Як і не пам’ятала, у який момент учора дістала пляшку й куди поділися останні години.
Вона знову була сама.
Оксана ненавиділа п’яних.
Це була не просто неприязнь. Це була ненависть — глибока та стара, як корінок столітнього дуба, що проростає в кожну клітину. З дитинства, з тих самих вечорів, коли в їхній хаті починалося щось на зразок пекла: мати, хитаючись, вривалася в двері, грюкала ними, не влучала у вимикач, чіплялася за стіни. Інше — падала. Інше — спала біля порога, не дотягнувши до ліжка.
Колись Оксана знайшла Мар’яну лежачою біля під’їзду — обличчям у калюжу. Їй було сім. Сім років — і вона вже знала, що таке сором. Що таке перегар, погляди сусідів, кепкування однокласників:
— Оксано, а твоя мамця сьогодні у канаві чи під столом?
Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбиті чашки, збирати порожні пляшки у мішки й виносити на смітник так, щоб ніхто не бачив. Оксана мила підлогу, коли мати не могла навіть підвестися. Прала, прибирала, готувала — бо інакше жити було неможливо. У десять років вона вже знала, як вивести пляму від вина з килима й як відмити блювоту зі стіни.
Кожен вечір був випробуванням. Мати розмовляла сама з собою, кричала, ревіла, розбивала склянку об стіну, падала. А Оксана сиділа в темряві, обіймаючи подушку, і замовкала. Не дихала. Чекала. Аби тільки не розгнівати, не привернути увагу. Бо п’яна мати бувала різною. Інколи плакала, інколи кричала, а інколи… била.
Оксана виросла. Втекла, як тільки змогла. Вступила до університету, працювала по вечорах, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Богдана. Тихого, надійного. Вони побралися. Народився син — Ярослав. І Оксана дала собі слово:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не буде боятися кроків у коридорі. Ніколи не відмиватиме за мною підлогу.
Вона берегла свого сина, як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки й чисті простирадла з запахом лаванди. Усе те, чого в неї не було.
З матір’ю вона майже не спілкувалася. Тільки іноді — короткі розмови, завжди стримані. І лише тоді, коли у Мар’яни були «світлі» проміжки. Вона не хотіла впускати її у своє життя. Ані на крок.
Але Мар’яна не розуміла.
Кожен ранок для неї починався з болю в голові й прокльонів. Вона бурчала, лаялася, спотикалася об меблі. Інше прокидалася прямо на кухонній підлозі, поміж окурків, попільнички й тарілки із застиглим жиром. Інше — на дивані, не пам’ятаючи, як там опинилася.
Інше — в сльозах, з образами:
— Ось невдячна! Я ж її народила, ночей не досипала, а вона втекла, як остання щура. Ані дзвінка, ані вісточки. І ж не чужа ж мені, а рідна… Донька.
Інколи вона в шаленстві шпурляла склянку об стіну й репетувала на весь будинок:
— Нахлібниця! Думає, що матір можна викреслити з життя, як помарку! Ось помру — навіть не дізнається!
Інколи — плакала. Тихо. Гірко. Бо розуміла. Розуміла, що сама все зруйнувала. Що кожну свою «ще одну» вона міняла на тепло доньки. Що проміняла любов на літри. І розуміла, що тепер уже пізно.
Інколи Мар’яна намагалася згадати, коли все пішло не так. Де був той перехресток, на якому вона звернула не туди? Після смерті чоловіка? Після втрати роботи? Чи ще раніше — коли вирішила, що вечірній келих «для розслаблення» — це нормально?
Тепер вона жила сама. Без рідних. Без онука. З пляшкою й старими фотографіями.
Вона відкривала альбом, на якому пил лежав, як шари років. Дивилася на Оксану — ту, маленьку, з бантом, з довірливими очима. Потім —
